24 Лютого мав бути дивовижним днем,моїм днем народженням 30 років,я чекала його з нетерпінням.О 00:00 я отримала перше привітання від свого чоловіка.Та лягла спати. 06:00 ранку я отримую смс з посмішкою на обличчі я ще спала в ліжку і нічого не підозрюючи я взяла телефон та відкрила смс.Великими літерами було написано ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА ЗБЕРИ ДІТЕЙ, ДОКУМЕНТИ І ЧЕКАЙ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ БУДЕМО У ВАС! Від жаху я підскочила з ліжка з тремтячими руками почала збирати речі документи,а потім будити дітей.Чоловік був я скеля його спокійне лице мене дратувало.Ми сварились,діти плакати почали,але все ж таки я вмовила його поїхати хоча б до куми в підвал.І вже в 8 годин ранку ми сиділи в холодному сирому підвалі я із трьома дітьми та кума з сином ми сиділи під звуки сирени та жахаючись від кожного незрозумілого звуку.Так ми просиділи 3 дні поки діти не захворіли. Ось так я зустріла свої 30 років,і зап'яматала цей день НАЗАВЖДИ, боляче,боляче коли бачиш цей жах своїми очима а не в фільмах.Бачити очі дітей які бояться, їхні очі налиті жахом,та казати що все буде гаразд коли твій голос тремтить,а ти не можеш нічого вдіяти з цим.Запам'ятаємо і не пробачимо!

Труднощі з роботою,та ракети над головою, багато труднощів було, тає на шляху кожного Українця.В кожного вони особисті безробіття,голод, холод в зимовий час, відключення світла. Їжі не вистачало бо на початку війни майже всі сиділи в дома на валізах бо ніхто не знав що може трапитись.

Була до війни робота, ми з чоловіком мали СТО але підчас війни робота зупинилась і так півроку ми сиділи безробітні потім по трохи почали знову але вже сил та наснаги не вистачало,тому чоловік працює в утосі водієм,а я вдома з дітьми

Людяність, доброта, милосердя наших військових вони натхнення для нас. Ми вдома з родиною,бо віримо в ПЕРЕМОГУ!!!