Ільчук Богдана, 11-в клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна втрутилась у наше життя неочікувано. Вона забрала життя багатьох людей своїми наслідками. Торкнула велику кількість душ, зламала психіку як і дітей, так і дорослих. Вона змінила безліч людей, безліч думок на подальше життя, безліч невиконаних планів та ін. В цьому творі я хочу розповісти, як саме торкнула війна мене та мою родину.

В день повномасштабного вторгнення я була ученицею 8 класу. Прокинувшись вранці від пробудження переляканого тата, я вже зрозуміла, що відбувається щось страшне. Зібравшись сім`єю на кухні, ми не знали, що нам робити далі і які наші подальші дії в цьому житті.

Сестра знаходилась у Києві. На той час окупанти вже заходили у місто. Страх та переживання було у всіх. Ніхто не знав, що буде далі.

Постійні недоспані ночі через тривогу. Зламана психіка у дітей та дорослих. На кожен шум, навіть на звук ввімкнення холодильника був страх.

Шкільне навчання перейшло на дистанційне. Відбувся перший онлайн-урок на якому всі діти та вчитель були збентежені і налякані. Не було бажання продовжувати вчитись. Постійний перегляд новин монотонні дні: не звертали уваги на те, що раніше захоплювало, не звертали уваги на вчителя, не робили уроки.

Після двох місяців війни виїхала сестричка з міста, де було гаряче. На душі спокійніше, рідні поруч. Згодом відбулось полегшення, але новини лякали ще більше. Постійні обстріли, гинуть люди, маленькі діти….

Через пів року війни відбулось страшне: ракета прилетіла у наше маленьке місто. Багато поранених, пошкоджені будівлі.

Це було страшно. Постійні тривоги перетворились на постійний нервовий зрив. Минав час, більшість звикли до такого становища. Все більше і більше загиблих та поранених.

Я переходжу у 9 клас, переводжусь в іншу школу. Продовжую навчання дистанційно, інколи виходячи на очне навчання.

Було важко навчатись в такому режимі. Згодом через масовані ракетні обстріли по інфраструктурі почали вимикати світло, зникло тепло, холод і темрява, пригнічений настрій і суспільний стрес.

Особливо в зимовий час. Ми підлаштовувались під графіки вимикання, та можна сказати жили лише за графіками.

Мій тато - звичайний водій швидкої допомоги. Звичайно, він міг працювати далі на своїй роботі, адже вона не менш корисна для людей, як і до війни так і під час війни. Але згодом тато йде воювати до лав Збройних Сил України.

Він справжній герой, адже пішов до лав ЗСУ зі словами: «Я не хочу, щоб мої діти думали, що я ховаюсь чи боюсь війни» на той час, коли ухилянти тікали в чемоданах через кордон.

У нашій сім`ї були та досі є постійні переживання за нього, постійні сльози. Важко, коли найближча людина твого життя від народження, незрозуміло, де та в яких умовах. Кожний його приїзд ми чекаємо, як подарунок. Кожний дзвінок та кожне повідомлення «+» найкраще, що він може зробити зараз для нас.

З початком війни моя родина допомагає нашим військовим, аби вони могли нас захищати. Постійне волонтерство дає змогу допомагати та підтримувати наших захисників.

Вклоняємось тим, хто поліг за наше життя. Вічна пам’ять загиблим захисникам нашої країни, вічна пам’ять безневинно убитим маленьким діткам, у яких відібрали світле майбутнє…

Ми переможемо цю війну і надалі будемо жити під мирним небом над головою!

Слава Україні!

Героям слава!