Прищепа Аліна, 9 клас, школа І–ІІІ ступенів №284 Дарницького району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Колоніарі Олена Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

А що ви тоді відчували, коли рівно о 4 ранку 24 лютого 2022 року раптом почулися вибухи, що змусили серце стиснутися, а в голові було лише одне питання: «Що відбувається?» Тоді ніхто не міг уявити, що нас може чекати війна.

Війна в Україні зобов’язала нас почуватися в небезпеці, сумувати за спокійним життям, яке ми тоді не цінували й не розуміли його важливості. Хтось поїхав в інше місто або країну, рятувався як тільки міг, а хтось так і залишився вдома.

Мені дуже важко усвідомити, що все може статися блискавично і раптово, прийти несподівано й назавжди залишити в серці гіркий спомин. Замість того, щоб думати про майбутнє, я інколи замислююсь над тим, чи буде «завтра» взагалі. Я досі не можу прийняти те, що життя може обірватися будь-якої хвилини, без попередження, залишивши біль і порожнечу…

Усвідомлюючи те, що відбувається в моїй душі, я думаю про те, що справді важливо на цей час.

Війна не тільки завдала багато болю, але й показала, на що ми здатні, коли єднаємося, підтримуємо одне одного. Кожного дня, відчуваючи постійний страх за своє життя і життя рідних людей, ми навчаємось цінувати навіть найдрібніші моменти в нашому житті: улюблений яблучний пиріг, приготовлений маминими руками; теплі розмови на прогулянці з друзями у холодний осінній день; мамина ніжна посмішка після важкого робочого дня; затишна домашня вечеря в колі найрідніших людей.

Я вірю, що лихі часи минуть. Повернуться додому батьки, брати, сини… Наших переможців зустрічатимуть ніжні материнські очі, діти кинуться в обійми своїх батьків, сльози радості будуть сяяти на очах багатьох людей.

Адже прийде нарешті довгоочікувана перемога, і ніколи більше не буде проливатися невинна людська кров.