Лелюх Анна, вчитель, Дубов'язівський ліцей Дубов'язівської селищної ради Конотопського району Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

За що, Господи?.. За які гріхи наших багатостраждальних предків ти насилаєш кару у вигляді дикої орди, яка чорним вороном впивається в наші очі, виймає наше серце, шматує нашу душу, щедро засіває наші землі смертоносним насінням і устилає їх своїми поганими кістьми впереміш зі святим прахом наших захисників?

Моїй дитині шість. Замість перших складів я вчу її якнайшвидше ховатися до підвалу, замість рухливих ігор я навчаю її падати на підлогу, коли вулицями їдуть танки, бо озлоблені нелюди стріляють у вікна.

Замість мудрого, доброго, вічного я вчу свою дитину боятися…

Моїй дитині сім. Ми читаємо казку «Про Правду і Кривду» при світлі недогарку свічки, і я не знаходжу слів, щоб пояснити їй, чому у світі так багато зла,чому реальність кардинально відрізняється від казки, а кривда зачасту панує над здоровим глуздом.

Моїй дитині вісім. Крізь теплі слова колискової вона слухає огидне дзижчання шахедів. А я щільніше закриваю фіранки, десь із підсвідомості витягуючи наївну думку про те, що це врятує хоча б від уламків скла.

Чому так, Господи? Хто дав їм право відбирати у наших дітей дитинство?!

Жовтень 2024-го. Сумщина. Сигнал повітряної тривоги звучить майже безперервно. Усвідомлюю, що відчуття страху стало всепоглинаючим. Постійний стан тривожності провокує фрустрацію. Слово «перемога» поступово починає зникати з лексикону, люди апатично стежать за розвитком подій і мляво підіймають очі до неба лише для того, щоб побачити напрямок чергової ракети ворога.

Замість соковитих осінніх яблук діти збирають у садах стріляні гільзи, а на цвинтарях, ніби гриби після дощу, ростуть хрести – мовчазні свідки національної трагедії.

-Чула, Микитівно, завтра Наталчиного сина привезуть? -Ой, краще б не чути такого… А я ж його ще отакееесеньким пам’ятаю… Із моїм Іваном в один клас ходили. Хороше хлоп’я було.  -А Ольжиному Миколі вже пам’ятник поставили. Як живий на ньому. Очі так і грають…

Скільки ще, Господи? Серце сполоханим птахом вискакує з грудей від звуку повідомлення. 4.5.0. Сімнадцять днів болісного очікування, сімнадцять днів розпачу і невимовного бажання вити вовком від безсилля і невідомості. 4.5.0.  

Молитва стала обов’язковим ритуалом. Треба вірити. Треба плекати надію, що все буде добре. Шляхи Господні несповідимі.

Учора – покара, завтра – помилування. Ми сильні, ми витримаємо, ми спокутуємо всі гріхи наших предків і відбудуємо зруйноване, ми посадимо сади перемоги, ми виростимо щасливих дітей. Ми будемо! Адже так, Господи?