Дмітрієва Марія, 9 клас, Білоцерківська гімназія - початкова школа № 4

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полевська Віра Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

П’ята ранку 24 лютого 2022 року. Люди мирно сплять, не знаючи, що на них чекає. Усі прокидаються від гучних обстрілів, до останнього думаючи, що це хтось пускає салюти, так думала і я.. Батьки починають швидко збиратись, а я ще не розумію, що відбувається, питаю у мами: «А як же танці, школа?!».

У відповідь чую тривожно: «Доню, війна почалась..»

Шоста ранку. Ми приїхали до бабусі, так як вона мешкала на першому поверсі, і у неї було безпечніше. Батьки всеодно пішли на роботу, а я, залишившись із бабусею, увесь день просиділа в телефоні, читаючи гнітючі новини та надіючись на те, що це все скоро закінчиться. Пройшов тиждень, а новини не ставали кращими.

Батьки ходили на роботу, щоб були гроші на їжу, бо ціни тоді стрімко злетіли.

Пригадую, як у перші дні був хаос. Людям важко було опанувати себе, боротися зі страхами, чути ворожі звуки… Невідомість лякала. Почали вводити комендантські години для того, щоб полегшити роботу представників правоохоронних органів,  Збройних Сил щодо забезпечення громадського порядку та безпеки. Страх, невідомість, невизначеність… Я не могла заспокоїтися, від новин було нестерпно боляче. Шукала, на що переключитись. Почала багато і довго читати.

Для мене було дуже важко просидіти вдома 24/7, розуміючи, що  не можеш вийти на вулицю та пограти з друзями, спілкування стало сіро-чорним, сумним. У такі моменти й місто здавалося мертвим…

Пройшло три тижні після початку повномасштабного вторгнення наших «сусідів». Ми з мамою вирішили сходити до себе додому. Виходячи з бабусиного під’їзду, почули звуки літака, який пролетів над нами. І ми, думаючи, що це ракета, упали на підлогу, і мама закрила мене собою. Через місяць у нас почалося дистанційне навчання, але дуже багато уроків пропадало через повітряні тривоги, а також я почала ходити на репетиції. Потім ми потроху почали їздити до бабусі в село. У неї в перший місяць війни мешкало 15 наших родичів.

Літо.. Усі люди вже звикли до постійних тривог, обстрілів, безсонних ночей. В українців це були звичайні будні дні, начебто так було завжди.

Моє літо пройшло нормально, але сталася дуже страшна подія для України, особливо для Херсонської області: підірвали Каховську ГЕС. Усі міста області були затоплені, люди залишилися без домівок, документів, їжі тощо. Кожне відео, яке мені траплялося в інтернеті про цю трагедію, викликало шквал емоцій: я плакала, гнівалась, співчувала потерпілим.

Мені було страшно відчути те, що довелося пережити тим людям, тваринам. У чому вони винні?

Вересень 2022 року. «Сусіди» все продовжують проводити масовані обстріли по всій території України. П’ятого жовтня вони знову дісталися до мого міста - Біла Церква. Я, не думаючи, що може щось трапитись цієї ночі, лягла спати. А прокинулась від гучного вибуху, який пролунав недалеко від нас, але було дуже чутно і страшно. Слухаючи, як літають шахеди прямо над моїм будинком, я думала, що це кінець…

Бувало таке, що по всій Україні не було світла та води. Усі пункти незламності були забиті людьми, які хотіли підзарядити телефони та зв’язатися з родичами. Це було жахіття!

Наші «друзі» хотіли, щоб ми не вижили взимку, очікували, що холод та тьма зламають, занепастять нас, але ж витримали і намагаємось жити, прокидаючись від звуків сирен про підвищену небезпеку, звуків шахедів та ракет. Живемо!!!

Ми не здамося так просто, ми доведемо, що українці - це сильний народ, який, не дивлячись на війну, може жартувати, переносити протитанкові міни в руках, збивати дрони банкою з огірками…

Аналізуючи події, думаю, що це все не скоро закінчиться. Я маю надію, що наші захисники переможуть! А ми будемо бігти в підвал не під жахливе виття тривоги, щоб сховатися, а по бабусине варення; гуляти парком під звуки веселої музики, яка буде лунати в День нашої Перемоги. Хочеться мирного щасливого та сонячного майбутнього!