Джугостранська Валентина, 9 клас, Миколаївська гімназія № 16 Миколаївської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кучеренко Вероніка Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

…Ще двадцять третього лютого, ми з однокласниками планували зустрітися на наступний день у школі. Все як завжди: зустрічі, спілкування, сміх, мрії…  Але прокинулася я не від будильника, а від паніки батьків, які говорили про щось незрозуміле: про вибухи, літаки, пошук житла, переїзд... Відкривши очі, я побачила сумки, одяг, налякану маму. В квартирі шанував страх. Почалась війна. Що означає: почалася війна? Здавалося б, що ця жахлива новина не могла бути правдою.  Я й уявити не могла, що застану її.

Про такі жахливі й дуже давні події я читала тільки у книжках і згадувала розповіді дідуся. За вікнами шум від літаків, всюди лунає повітряна тривога, всі соціальні канали розриваються від повідомлень.

Я сиділа, ще досі не розуміючи, чи правда це, чи я ще уві сні. Батько пішов у магазин, щоб купити продукти на кілька днів. Повернувшись, сказав, що всі магазини майже пусті. Транспорт зупинився. Біля банкоматів була величезна черга. Люди всі кудись поспішали. Було дуже лячно.  

Ми не знали, що робити, куди йти, адже залишатися в рідній домівці було небезпечно.

Я дуже переживала за свою кішечку, яку нещодавно купили. Вона була дуже налякана, забившись у куток, сиділа, не рухаючись. У мене в голові лунала тільки одна думка, що Джессі обов’язково поїде з нами.  За лічені хвилини родина була зібрана, всі одягнуті, телефони заряджені - ми наготові. Всі чекали якогось дзвіночка  з новиною, що цей жах закінчився… Але через деякий час, ближче до обіду, батькові зателефонував його брат і повідомив, що нам обов’язково необхідно виїжджати у безпечне місце.  

Дядько запропонував приєднатися до його родини, яка переїхала в інший район. Ми, звісно, погодилися і, узявши свою кішечку, поїхали у чужу домівку, але поруч з родичами.

На вулиці була холодна зима. Залишався час до комендантської години. У приватному будинку, в якому нам довелося перебувати, була яма для ремонту машин у  гаражі. Тому, коли були масштабні обстріли, ми ховалися туди, сиділи по декілька годин в холодному приміщенні, від цього дуже боліло тіло. Намагаючись прислухатися до кожного звуку, ми навіть боялися  дихати, але безпека у першу чергу. Всі вікна у кімнатах були зачинені та зашторені, щоб не було видно, що світиться маленький ліхтарик.

На вулицю ми виходили дуже рідко, і тільки на декілька хвилин. Дядько встановив камери на вулиці, а на моніторі було видно яскраві спалахи ракет, які літали немов над дахом.

Я була, наче уві сні. Хотілося прокинутися і забути все це. Кожного ранку, прокидаючись від дуже короткого сну, тому що засинали майже під ранок і одягнені. Шум тривог і вибухи нас дуже втомлювали. Через деякий час ми навіть не реагували на попередження через знесилення. Ми розуміли, що настав новий день, але не знали, що нас чекає попереду. Ось так пройшло два тижні…

Увечері я дізналась, що ми наступного дня виїжджаємо з міста, але тільки з мамою.  Я не хотіла ні з ким розлучатися. Разом зі всією родиною я почувалася більш спокійною.

Зібравши речі, ми з мамою на світанку виїхали з міста.  Їхали майже увесь день. Пересаджуючись в декілька автобусів, пізно увечері, ми добрались до призначеного місця. На вулиці був хаос, всі люди поспішали, тягнули за собою речі, домашніх тварин. Навколо були тільки жінки, діти й люди похилого віку.  Для чоловіків виїзд був неможливим. Я дуже хвилювалася за батька, адже ми його залишили у місті самотнього, де лунали сильні вибухи.

Перші дні в іншому місті були важкими, дуже сумувала за рідною домівкою, татом та друзями. Ми сподівалися, що це не надовго, але йшли дні, тижні, місяці…

Так пройшов рік. Нарешті ми з мамою повернулися додому, до батька. За цей час я швидко подорослішала й почала розуміти ці речі й події , які мені були незрозумілі у перші дні війни. На жаль, війна ще не закінчилася. Ми звикли до звуків сирен, гучних вибухів (це дуже страшно) , стали цінувати кожну мить свого життя. Адже життя людини -  це найцінніше, що є. Дуже багато людей віддали найдорожче заради нас - своє життя. І ми повинні цінувати й берегти пам’ять про наших героїв! Слава Україні! Героям Слава!