Волохата Анна, учениця 11 класу Брилівського ліцею Виноградівської сільської ради Херсонського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кілочок Валентина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Ще не так давно я посміхалася, раділа життю, будувала плани на майбутнє. Але ранок четверга змінив усе.  Я прокинулася від дзвінка подруги. Беру слухавку, щось бурмочу крізь сон, нічого не розуміючи,  але вперто чую два слова: «Аня, війна!».

24 лютого 2022 року став початком жорстокості, розпачу та болю. Саме того дня плани всіх українців були зруйнувані вщент.

Війна – це кров, страждання, страх. Спочатку я не розуміла, що відбувається, не могла усвідомити, що на нашу землю прийшла біда. Хоча ми з родиною неодноразово чули з екрану телевізора про загрози зі сторони росії, і обговорювали про те, що може початися вторгнення, але ніхто в це не вірив, ми не були до цього готові зовсім.

Із першого дня наше селище окупували: лякали небо ворожі бомбардувальники, топтали землю танки, гвалтували вулиці розлючені орки. Було страшно! Усі були в паніці: хтось складав документи та речі, хтось біг в укриття під перші тяжкі вибухи, хтось молився, просячи в Бога захисту та порятунку. Захист шукали в укритті. Звідти було чути глухі вибухи: ці кляті орки не зупинялись!!!

Із першого дня у нас зникло світло та вода, декілька тижнів ми заряджали телефони в магазинах або в шкільному укритті поблизу, бо там був генератор. Воду привозили пожежні машини, купа людей стояли в чергах за водою. Це були найстрашніші дні в моєму житті!

Я була в окупації лише півтора місяці, але вони для мене видалися вічністю. Постійні вибухи, ракети над головою і напруга в повітрі – усе випікало моє серце. Я майже кожен день плакала. Навіть зараз зі сльозами на очах згадую це жахіття!

У квітні мені довелося виїхати зі знайомими. Я взагалі не хотіла залишати свою сім'ю. Але мене запевнили, що це не надовго, що через декілька тижнів я обов'язково повернуся. І я повірила. По дорозі до своєї сестри, яка на той час була в Києві, я пережила ще одну війну: орківські блокпости, величезні затори, паніка, усі кудись поспішають. Нас  постійно зупиняли, перевіряли автомобілі, документи, речі. З чужих машин було чути, як плачуть маленькі дітки.

Зі свого вікна – я бачила розбиті школи, лікарні, будинки. Це були розбиті життя українців! Але, коли ми нарешті перетнули цю межу і в’їхали на підконтрольну територію України, це було щось неймовірне! Усі ніби отримали полегшення на душі: усі зупинялися, дякували нашим військовим та залишали щось від себе у подарунок.

І ось я на місці, біля сестри, ми разом! Усе позаду: той страшний день в дорозі, блокпости, орки, вибухи, крики маленьких дітей. Спочатку, біля двох місяців, ми жили в невеличкому селі на Кіровоградщині. Там ми займалися волонтерством, для наших військових готували їжу й передавали їм на фронт. Кожного дня телефонували рідним, які залишилися в окупації, переживали та не знаходили собі місця, якщо з ними зникав зв'язок. Згодом, коли ми вже зрозуміли, що ситуація в Києві покращилася, поїхали до столиці.

Ця клята війна змінила моє життя на 180°. Зараз я живу тут, у Києві. Уже півтора року я намагаюся вибудувати своє майбутнє, але самотужки, без батьків. Війна мене загартувала! Я будую нову «себе». Будую нові мрії, ставлю цілі на життя. Та чи забула я минуле? Ніколи.

Я вірю, що обов'язково настане мир в рідній Україні! А ті, хто змусив нас страждати, поринуть назавжди у вічну темряву!