У нас тут, на узбережжі, завжди були дитячі табори, але вони закрилися з першими обстрілами. У курортному селищі залишилися одні старі. І ми навіть уявити не могли, що замість дитячого сміху будемо слухати канонаду. Лежиш на ліжку, а воно: «Бах! Бах! Бах!». Так б'є, що аж вікна тремтять.
У 2015 році снаряд влучив у табір прямо навпроти нашого будинку. Слава Богу, що будинок цілий залишився. Як подивлюся в інших людей – будинки розбиті, пенсію не отримують… Як так можна жити?
У підвал ми навіть і не намагаємося спускатися. Уже немає сил, пересуваємося, тільки спираючись на палиці.
На ліки йде велика частина пенсії. Істотна допомога – наш город, а й обробляти його теж немає сил.
У нашому житті це вже друга війна. Звикнути до такого неможливо. Кожен день молимося й думаємо: встанемо ми завтра чи ні.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
