Яндола Евеліна

Комунальний заклад «Харківський ліцей №55» Харківської міської ради Харківської області, учениця 10-Б класу 

Вчитель: Смірнова Лариса Володимірна 

Війна. Моя історія

Я, як, напевно, більшість українців, прокинулась 24 лютого 2022 року від вибухів. Зі своєї кімнати вибігли батьки. Молодша сестра плакала від серії вибухів. Мені було страшно, маму трусило, коли ми хотіли її заспокоїти.  

Зі словами «Почалось!» тато увімкнув новини по телевізору. Ми послухали промови президентів обох країн, намагаючись зрозуміти, що відбувається. 

04.31 24.02.2022 – саме ця комбінація цифр, напевно, запам’ятається українцям надовго. Ніхто не хотів повністю усвідомлювати та приймати те, що почалась війна. Справжнє повномасштабне вторгнення. 

 Тато вже почав дзвонити всім своїм знайомим, шукати шляхи виїзду з міста. Було незрозуміло наскільки далеко все зайде у перші ж години. Яка хвиля війни дійде до нас у найближчий час?  

Тож треба було діяти негайно. Вся родина почала збирати речі. Почалась метушня. Що з собою брати? Чи потрібні літні речі? Скільки светрів треба покласти? Яку сумку краще взяти?  

Ми були зібрані по дев'ятій. І навіть, коли вже сиділи в автівці, де тато все ще продумував маршрут, намагалися себе заспокоїти, що це лише на пару днів. Всі читали новини. Я писала всім знайомим, питала: "Як ти?", "Чи все ок?", "Де ви?".  

Поспілкувавшись з декількома сусідами, які також виглядали розгублено, наша родина все ж вирушила в дорогу. В той день тільки на те, щоб виїхати з міста,  нам знадобилося більше години, а шлях до Полтави здавався вічністю. Пізно ввечері ми доїхали до Кременчука. Залишились на ніч у готелі, хоча заснути ні в кого не виходило. Через адреналін наступного ранку о сьомій вже ніхто не спав, і ми вирушили далі.  

Пообіді ми приїхали в малесеньке село. Тільки там я відчула безпеку, там змогла видихнути та розслабитись. Але було зрозуміло, що з того часу в родині все не могло бути як раніше. Залишивши нас в умовно безпечному місці, тато пішов на війну (і досі наше спілкування з ним – це серія дзвінків, у найкращому випадку відеодзвінків). 

Навчитися жити у чужому будинку виявилося для всіх нас випробуванням. Через побутові питання атмосфера незабаром стала дуже напруженою. Зрозуміло, що з цього часу з нашою історією війни переплелась ще одна історія.  До того ж, після великого міста Харкова, село лякало своєю обмеженістю. Здавалось, що люди там і тут – не просто різні, вони з різних планет. Під час навчання в сільській школі прийшло усвідомлення значущості та цінності навчання в рідній школі. Було відчуття того, що я не там, де мені треба бути, «не у своїй тарілці».

Друзі почали виїжджати за кордон. Тоді прийшло усвідомлення самотності, адже я все ще сама у маленькому селі з людьми, що не можуть розділити мої цінності та переживання. 

 Згодом мені здавалось, що я почала втрачати здоровий глузд. Почало дратувати все і всі навколо. Навіть психологічні сеанси полегшували біль ненадовго. Тому було прийнято рішення переїхати. Знову. Ми знову зібрали речі, яких за пів року стало ще більше. І знову вирушили в дорогу. Так ми опинились у невеличкому місті Львівської області. Хоча після села воно здавалось величезним, наповненим життям і різноманіттям, але важко було помічати красу природи, свіжість повітря, а особливо дратували люди, які відпочивають та, здавалось, безтурботно прогулюються вечорами. 

Там пройшла саморефлексія, усвідомлення пережитого. Був час на відновлення. З того часу змінилось небагато, життя все ще «на паузі», в чужій квартирі, в чужому місті. Адже я все ще час від часу відчуваю потребу в уповільненні та усвідомленні. Та все ж трохи легше.

Час іде, і ти розумієш , що треба далі йти. Намагаєшся … Тепер є бажання планувати майбутнє, мріяти та втілювати мрії в життя.