Мілана Богданова, 8-б клас, Кам'янський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кузик Світлана Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Весна!!! Діти йдуть до школи. Чоловіки на роботу. Випускники готуються до іспитів.

Чудова пора, надворі гарний дзвінкий ранок, співають пташки, сонячні промінчики ніжно пестять щічки, лоскочуть оченята ще поки сповнені радості, надії, очікування й спокою, все прекрасно! Та всього за декілька годин все зміниться…

Все зникне, пропаде ніби в безодню, й наповнить серце болем, страхом, здається, безвихіддю. Так, почалася війна…

Це був травень 2014 року. Час зупинився. Розум не може зрозуміти як в 21 столітті, люди розпочинають війну. Здавалось, та ні, били впевнені, що війни вже ніколи не буде, «ніколи знову». Все це не вкладалось у голові. Життя нашої сім'ї розділилось на «до» і «після». Це був жах, серце вилітало з грудної клітки, всі налякані, ніби заморожені, не розуміли як бути, куди йти. Питань, звісно, в рази більше ніж відповідей. Ми знали одне — треба йти, втікати, спасатись, щоб врятуватись. Гірке рішення — покинути домівку, безцінних родичів, місто де ми росли, впізнавали себе та світ, де робили перші кроки, звідки розпочиналась стежина до країни знань, де були веселі дні поруч з друзями, залишили розкішну садибу з неймовірно пишним садом.

Мої старші брати і сестри вже навчалися в школі.

У них були друзі, рідний клас — все це потрібно було покинути і їхати в невідомість. Лише від цього вже проймало до кісточок холодне, моторошне «за що?, чому?, навіщо?».

Старший брат готувався до вступних іспитів, мріяв про навчання в університеті та про статус студента, але в одну мить ворог вирішив долі тисячі людей, й вступ до ВУЗу під час війни був неможливим. Ще вчора він був щасливим хлопчаком, планував своє життя, будував плани на майбутнє, а сьогодні — невідомість…. Це були надскладні випробування для батьків.

Як діяти, мало хто розумів, але надія на те, що весь цей жах не надовго — не покидала нас, тому ми намагалися робити раціональні дії. Коли зібралася група учнів, то мама одного із них згодилася поїхати з цією групою неповнолітніх дітей в Харків, щоб допомогти їм десь влаштуватися під час іспитів. Скільки труднощів було на шляху, годі й уявити.

Залишатися в нашому Луганську було неможливо, вибухи, постріли, сирени, а ще від вибуху в нашій багатоповерхівці повністю пошкодило водопровід, і ми не мали води,

що це означає й годі говорити, тимпаче коли сім’я багатодітна, а на вулиці вже було спекотне літо. Батьки вже нікуди нас самих не відпускали, веселі дні закінчились з початком травня, який приніс жахливі реалії життя. Нам залишалось лише молитись і їхати подалі від небезпеки на яку наражались щохвилини. Дякуючи хорошим людям ми переїхали в Одеську область де один чоловік впустив нас пожити у домі своїх померлих родичів. Там ми прожили кілька місяців.

Це було маленьке глухе село, місцеві допомагали, пригощали динями, кавунами, виноградом, свіжим молоком, яйцями та бринзою.

Ми ходили в магазини і на ринок, який був за 3 км від нашого села. Там були бази відпочинку, і тільки там можна було зробити покупки. Коли вимикали світло, то ми готували їжу на багатті, але були дуже щасливі, що маємо свій куточок, а мирне небо над головами давало відчуття спокою, вдячності й не згадувалось вже оте щасливе життя, бо раділи тиші. Але цей дім не був призначений до зимівлі, бо там не було опалення і печі. Коли закінчувався курортний період, то всі крамниці, ринки закривалися і вижити можна було, лише, якщо було своє господарство. Нам довелося їхати далі. Відчуття незвіданого знову накрило нас. Коли ми виїжджали з Луганщини, як я вже розповідала,

було літо, й ми взяли тільки те, що могли нести з собою в обох руках.

Це були літні речі і літнє взуття. Вже починало ставати холодно, і люди дарували нам теплий одяг, взуття, допомогали як могли, це зігрівало не лише наші тіла, але й розбиті душі. Допомогли добратися з речами до потяга. Так ми вже вдруге з нашою великою (тато, мама й семеро дітей) їхали в невідомість.

Батьки по телефону познайомилися з однією родиною на Хмельниччині. Вони нас запросили погостювати, доки не знайдемо, якесь житло. Це була прекрасна віруюча сім'я, як і наша. Житло нам так і не вдалося знайти, оскільки таких переселенців як ми, там вже було дуже багато. Наша родина встигла подружитися з дітьми цієї родини, і з їхніми родичами. Ми відчули, що українці — це одна велика родина. Доброзичливість, щирість, щедрість — вражало до сліз. І у кожному місті, де ми були, то знаходили споріднені душі, прекрасних друзів, відкритих людей з великим серцем.

Час спливав не дивлячись ні на що, й розпочався сезон шкільного навчання. Так склалось, що через знайомства й дякуючи щирим людям, ми були запрошені у мальовниче село Кам’янка, що на Буковині. Нам одразу тут сподобалось, адже куточок де ми зупинились жити, дуже нагадував про нашу рідну садибу на Луганщині. Приютила нас чудова родина. Добрі, щирі, відкриті, які допомогли нам в усьому: з житлом, з оформленням всіх документів, з оформленням старших дітей у школу, і всім необхідним.

Старший брат, згодом, був зарахований до університету й теж розпочав навчання, це не могло не тішити наших втомлених, переживаючих за нас батьків.

Після того як нам допомогли з оформленням документів, ми почали отримувати й деяку допомогу від держави. Все це допомогло нам відчувати турботу і неабияку підтримку. Ми були приємно вражені й впевнені, що таку країну, де живуть неймовірної доброти люди, не здолає ворог.

Дежавю…Повномасштабна війна. Знову ці страшні відчуття, тривога, інколи паніка. Знову страшні новини, які не стихають, знову переселенці, знову понівечені душі та життя. Пройшовши такий тернистий шлях, нам теж хотілося комусь допомогти, як колись нам, тому ми вирішили прийняти у себе одну сім'ю, а коли вони виїхали за кордон, то

до нас приїхав мамин брат із сім'єю, вони з Маріуполя й пережили дуже багато… Повертатись їм було нікуди, будинок зруйнований вщент.

Перевівши дух після пережитого, вони теж виїхали за межі України, оскільки мали дитину з інвалідністю.

Я так часто згадую про те, як ми гарно жили до війни — близькі люди були поруч, всі живі, щасливі, сповнені мрій та бажань. У кожного своє. Сімейні традиції, свята, звичаї. Здавалося, що так буде завжди. Ніхто не очікував і не бажав того, що сталося.

І хоч ми залишили все, й поїхали з місця, де ми народились, де мешкають наші рідні й близькі люди, де залишилось все майно, частинка душі, спогади, історія, ми відчули єдність нашого українського народу, їх любов до Бога, до людей, до України! Хоч вже й ніколи не буде як раніше, та ми залишимось незламні, єдині й неповторні, бо ми нація Людей!

Слава Україні!

Героям Слава!