Валентина та Олексій Пономарьови | Херсон

"Залишалось тільки якось вижити тут і чекати на визволення"

11 листопада 2022 року українські військові звільнили Херсон від російської окупації. Місто, як і правобережна частина області, перебувало під контролем Росії з перших днів повномасштабного вторгнення. Матеріал Радіо Свобода.

Вже два роки з періоду звільнення Херсон перебуває під постійними обстрілами. Російські військові щодня завдають ударів по місту і правобережній частині регіону з окупованого Лівобережжя. Частина жителів залишила обласний центр. Втім, є й ті, хто пережив окупацію міста і залишається там донині, попри безпекову ситуацію.

Валентина та Олексій Пономарьови – саме така родина. Жінка – за фахом журналістка, працює у місцевому виданні «Вгору», а чоловік – заслужений діяч мистецтв України, керівник музичної частини Херсонського театру імені Куліша.

Коли почалося повномасштабне вторгнення і російські війська окупували Херсон, вони вирішили не виїжджати з міста, оскільки довелося б перетинати блокпости окупантів. В такому випадку російські військові могли визначити проукраїнські погляди сім'ї, розповіла «Новинам Приазовʼя» Валентина.

Валентина Пономарьова

«Мені менш страшно було залишатись. Не знаю, чому. Я дуже боялась їхати через окуповані території, бо я розуміла, що на YouTube чоловіка є українські пісні, я розуміла, що його могли забрати. Я розумію, що я знімалася на українському телебаченні, і я не знала, що про нас знають. Мені було страшно виїжджати. В той час ми жили у Шуменському мікрорайоні (Херсону), ми не чули сильно вибухів і не в перший день побачили військових. Я пам'ятаю, стояла на кухні, готувала їжу, дивлюся у вікно, і бачу: просто нога за ногою, нога за ногою - йдуть військові російські. Вони йшли дуже довгою шеренгою. Це було страшно, бо ти не знаєш, чого очікувати від них. Ось тоді мені стало дійсно страшно. Ти розумієш, що все! Виходу немає ніде. Залишалось тільки якось вижити тут і чекати на визволення», – згадує жінка.

«Не вірилось, що наші в місті»

Із часом родина Пономарьових разом із маленькою дитиною переїхала до іншого мікрорайону, де була можливість зловити мобільний зв'язок. Валентина пригадує, що напередодні звільнення Херсону чула вибух на Антонівському мосту. Російські військові тоді оголосили, що виходять із міста, втім, жінка подумала, що це провокація з їхнього боку.

Зруйнований Антонівський міст на Херсонщині, 13 листопада 2022 року

«Мені стало страшно в цей момент. Я пам'ятаю, що ввечері пішла гуляти з собакою, і в мене аж мурахи вже побігли по тілу. Стоять люди. Я не знаю, де вони взяли кульки надувні жовто-сині. Мені так страшно стало за них. Це така велика вулиця, яка йшла до Антонівського мосту, і люди дістали ці кульки, вивісили прапори на свої балкони, на вікна. Мені стало страшно, бо я розумію, хто такий російський військовий, бо ми чули, що людей беруть у полон, катують, вбивають. Я кажу: «Люди, йдіть додому, що ви робите? А вони кажуть: «Та наші в місті». Хоча ще не було ознак, і я до останнього не вірила», – ділиться спогадами жінка.

Вона каже, що тоді в них вже не було світла та води, бо окупанти підірвали всі електростанції, а також телевежу.

Жінка бере автограф від українського воїна на площі Свободи у Херсоні

«Ми тоді поїхали до місця, де роздавали воду, стояли в черзі, й тут ми бачимо, що їде військова машина, на ній – українські прапори. Тільки тоді я вже зрозуміла, що так, це правда. Якими були емоції тоді, неможливо передати. Це просто неможливо», – поділилась Валентина.

Чоловік Валентини каже, що відтоді в нього щодня відчуття того, що «сьогодні повинно бути краще, тому що завтра може не настати».

Олексій Пономарьов

«Хочу залишатися у Херсоні»

Родина Пономарьових планує залишатися у Херсоні й надалі, попри постійні обстріли міста. Свій спосіб життя вони вже адаптували під умови, в яких живе сучасний Херсон, каже Валентина.

Жителі Херсону йдуть повз будівлю Херсонської академії неперервної освіти, зруйнованої російськими ударними БПЛА, березень 2024 року

«Умовно, нашу зону таксисти називають «жовтою». Тобто, в них є «червона», «жовта» і «зелена». Це через те, що літають дрони. І через те, що вони без розбору скидають вибухівки на машини. Тому ранок починається зі сніданку і з того, що ми слухаємо, чи немає вибухів, і йдемо гуляти. Влітку почався прямо пік, бо ти вже не знаєш, чи дивитися під ноги, бо скидають «пелюстки» (протипіхотна фугасна міна натискної дії – ред.), чи дивитися в небо, бо там вилетить дрон, чи слухати свист артилерії. Але я відчуваю, що я хочу залишатися тут. Мені тут спокійніше, тут рідні місця, все знайоме. Я боюся, що якщо я поїду, я сюди не повернуся. Це для мене найскладніше. Я ніколи навіть до повномасштабного вторгнення РФ не планувала виїжджати з Херсону, їхати в інше місце. Я мріяла жити в будиночку біля Дніпра, в моїй улюбленій Антонівці. Ось це єдине, що напевно я передумала – жити біля Дніпра. Там все зараз заміновано, дрони літають, туди неможливо просто дійти зараз», – каже Валентина.