Чепорська Марія, 9 клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Наталія Адамівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дороги, перони, обличчя, як тіні, і тиша, і скрегіт коліс… І ніч, і світанок, і день, надвечір’я, хаос у моїй голові… Життя - наче сон у якомусь горорі, де небо – не спалах заграв: не тих блискавиць, що зі звуками грому клекочуть, змовкаючи  вмить…

Це небо, високе і чисте, безмежне, як дзеркало, сповнене мрій, враз сповнила звуки ракет та снарядів, а землю – пекельний наш біль!

І тисяча днів уже збігло відтоді, як слово страшенне «війна» ввірвалось тайфуном, огидне й мерзенне, у наше з тобою життя! Лютневий світанок беріг ще наш спокій – та згодом його обірвав, змінивши і долі, й світогляд, дитинство…

Змінив? Ще й багато украв!

Залізні колони зі знаками з пекла, як змії, заповзали скрізь; віконня будинків, як очі мовчазні, завмерли від страху і сліз. Свідомість потроху приходить до тями -  і знову зринає життя, де поряд  - замислені тато і мама, ледь видна маленька сльоза… Не снилося навіть у сні наджаскому, і серце мовчало, на жаль, що знову сусіда отой навіжений сплюндрує  й понівечить РАЙ! Змінилося все, як у тім задзеркаллі, у темному царстві пітьми, бо істини  – у перевернутім стані, між ПЕКЛОМ і РАЄМ є МИ!

Враз мова барвиста, строката, багата – тавро на твоїм язиці, а ВОЛЯ, і ВИБІР, ІСТОРІЯ НАША повинні згоріти в огні?

Ні, так не буде: не вперше нам випав борні шлях за кревне, своє! Століттями нищив нас чобіт сусіда – та відсіч ЗАВЖДИ дістає!  Ми боремось, звісно,  де треба й де може, життя ж бо з руїн постає!

Знайти власне місце у вирі жаскому – те чільне, корисне, своє! На фронт – найсильніші, соколики наші, нащадки козацьких родів; матусі огорнуть теплом і любов’ю родинне гніздо й дітлахів…

Де й візьмуться сили - не сльози розпуки, і ВОЛЯ збереться  в кулак, і виростуть крила, молоді та завзяті, на наших ще юних плечах! Настав час пізнати, на що власне ти здатен, пізнати єство отих крил, на що вони здатні в часи лихоліття, в борні із жахами війни!

Мій досвід – у римі, хоча й недолугій, повсталій з реалій війни,,, Стежки ж бо мистецтва – складні й незбагненні, та з болю вони проросли…

Поезія в прозі, скоріш би сказала… А серце у ній ожива… Подумай гарненько, невже це так мало, як квилить-ридає душа?