Литвин Соломія, 10 клас, Княгининівський ліцей Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яручик Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Українська родина… Родина, яка щороку збиралася за святковим різдвяним столом і кожного Великодня насолоджувалася теплотою сімейної ідилії, вдихаючи приємний аромат свіжоспечених пасок. Родина, де мама безмірно пишалася мужнім сином, а тато тішився донькою-непосидою.

Це моя щаслива родина ДО…

До того клятого четверга, лютого 2022 року, доки злодійка-війна не проникла у наше затишне гніздечко, наповнене любов’ю, і не вкрала  щасливі дні. Їх вже майже тисяча…  Не вагаючись, ми стали на  власний шлях боротьби за свою сім'ю і землю, врешті-решт, за добро і мир.

Ось так у моїй сім’ї закінчилося щасливе “до” і почалося тривожне “після”…

У веремію війни першим потрапив син. Мама декілька днів поспіль телефонувала до нього. Розпитувала, як справи, як навчання. Його відповідь завжди була схожою:

“Мам, не хвилюйся, все добре.”

Та вже через тиждень він відповів по-іншому:

“Матусю, тільки не сварися. Я на полігоні.”

“Чому?..” – болем випурхнуло із маминих грудей.

“Мамо, я просто не можу інакше. Це ти ж мене так навчила. ”

Тепер він вже не телефонував. Лише зрідка писав:

“Все ОК.”

А її материнське серце вже відчувало, що його потяг помчав на Схід... І вже він не студент, а бойовий медик...

І вже його хаммер летить степовими дорогами, в обличчя вогнем дихає смерть, а він міцно затискає турнікет на її горлі, щоб вона не пила святої української крові.

І лише мамині молитви стають його непробивним щитом.

Потім вона мовчки складала сумку своєму чоловікові, тихо ковтаючи сльози. Мовчки проводила у дорогу. Її губи тривожно усміхалися, а очі благали: "Можливо, хоч ти не йди..."

Повернулася... Зайшла в кімнату. Як зранена горлиця, впала на диван і заголосила…

Я лежала на своєму ліжку, скрутившись калачиком, і тихо схлипувала. Мама підійшла і, заплакана, запитала:

– Доню, тобі страшно? 

Я не знала, що відповісти. Мені не хотілося здаватися боязливою дівчинкою, але я сказала правду:

– Так, я боюся... Особливо, коли ти плачеш..

Мама гірко всміхнулася, обійняла мене і міцно-міцно пригорнула до себе.

– Не бійся, малятко. Я більше не заплачу.

Цими словами вона заборонила своїм небесно-блакитним очам поливати мене слізьми. Тепер вони постійно світилися теплом.

Відтоді вона не плакала. Ні, це не означало, що мама не плакала зовсім: щоранку я бачила її почервонілі очі та затьмарений погляд. Та вона більше ніколи не дозволяла собі плакати при мені.

Напевно, моя мама завжди була занадто сильною. Вона не допускала думки про виїзд з України. Вона стала янголом, чиї крила захищали від куль сина та зігрівали й закривали мене від холодного й колючого подиху війни.                           

Тато через декілька днів повернувся, його не відправили на схід, а записали до ДФТГ.

Тепер ми були у повній бойовій... Татко ходив на чергування та ремонтував автомобілі для військових. У нас з мамою були власні цілі. "Навчання – це головне", – наголошувала мама та з особливим трепетом проводила свої онлайн-уроки української.

Здається, тепер вона по-особливому цитувала Шевченка, Стуса…

І після безсонної ночі вона виходила на урок з усмішкою, намагаючись передати свою любов через монітор комп'ютера. Вона була так схожа на соняшник: зверху сонячна, а середина наповнена чорними зернами смутку, тривоги і болю.

Щодня ми поспішали у пункт збору допомоги для військовослужбовців.

Як я раділа, що хоч щось роблю для перемоги. Це там, у шкільній їдальні, я ліпила вареники. Можливо, не рівно, але з любов'ю.

Особливим таїнством було плетіння маскувальних сіток. Вплітала кожну смужку з трепетом та молитвою, створюючи оберіг для захисників.

Ми жодного разу не пошкодували про свій вибір. Не звинуватили долю. Навіть на думку не спадало, що можемо залишити позиції.

Ми стоїмо вже майже тисячу днів війни, гірких, як полин, колючих, як терен, довгих, наче вічність. Нам відміряли лише три – і так сподівалися, що зламаємося, але скільки ще не довелося б, ми обов’язково вистоїмо.

І знову моя українська родина стане щасливою на рідній вільній святій землі.