Рамусь Яна, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Сновське вище професійне училище лісового господарства"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравченко Ольга Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Коротке слово із п’яти літер, але скільки в ньому болю, випробувань, безвиході, страху, розпачу, гірких пролитих сліз, невинно вбитих, нездійснених мрій, злоби, жорстокості.  1000 днів війни… Яким був мій шлях? Якщо замислитись, які випробування я пройшла, то можу тільки стверджувати: цей досвід передаватиму своїм нащадкам, аби вони не зазнали подібного і росли мудрі й розсудливі.  

За день до початку війни в мене з’явилось дивне відчуття, немов щось незвичайне ось-ось трапиться.

Незважаючи на попередження, які лунали щодня з екранів телевізорів та динаміків радіоприймачів, я залишалася наївною, вірила в казковий світ чесних та добрих людей, тому тоді не надала значенню тій тривозі. Думала: «Невже в ХХІ столітті може бути війна? Тільки психічнохворі люди можуть її розпочати! Ми ж ЛЮДСЬКА цивілізація!»

І лише зараз розумію, що то було попередження про небезпеку. А згодом війна змінила моє бачення на той ідеальний світ, який я собі уявляла.  

Я прокинулися від гучних звуків, які долітали до моїх вух від кордону. Зайшла в кімнату стурбована мама й повідомила: «Війна!» В цю мить життя перетворилося на існування: постійна тривога, недоспані ночі, нестача продуктів харчування, страх приходу «непроханих гостей». Проте трималися усією родиною разом, підтримували, розраджували, заспокоювали.

Це були мої перші життєві уроки, які я пройшла гідно, з високо піднятою головою.

Найжорстокіше та найболючіше випробування, яке могло тільки статися, – це втрата рідних через війну, адже вона несподівана, жорстока й завжди передчасна. Другого квітня, провівши до машини тата й брата-військового, я знову відчула тривоги, не хотіла їх відпускати, здавалось, що це остання зустріч.

А вже за пів години мене сповістили про їхню смерть. Похилившись над їхніми нерухомими тілами, відчувала, як серце розривається на шматки, руки тряслися, коли торкалась їхніх рук, ще недавно живих, теплих, а тепер – крижаних.

Вони не бачили більше світла, їхні серця вже не билися разом з моїм. Земля під ногами ніби тремтіла від втрати, а душа розривалась. Ця трагедія завдала багато болю та  страждань. Та весь час лунали в голові татові слова: «Щоб не сталося,  завжди будьте сильні та ніколи не опускайте руки».

Смерть забрала в мене не тільки тата й брата, але й спільні мрії, які вже не можна втілити.

Втрата дала зрозуміти цінність проведених з рідними та близькими днів, які вже не повторяться. Заховавши біль далеко в серці, я продовжую жити. Тільки після пережитого починаєш розуміти інших та перестаєш бути байдужим до чужого горя.  

Я зрозуміла, що моє життя вже не буде як раніше.

А згодом довелося виїхати з села, бо почалися обстріли. Сподівалася,  що це не надовго, бо тут залишилися найтепліші та найприємніші спогади дитинства, перші невпевнені кроки опаленої війною юності. Почуття тривожності  ще залишається зі мною, хоча зараз я  перебуваю  в більш безпечному місці.

Моя душа болить та розривається на шматки  від звісток, які приходять з мого рідного села, якого, на жаль, сьогодні більше не існує через пожежі, до якого вже НІКОЛИ не зможу повернутися…

Аналізуючи  ці 1000 днів війни,  розумію: цей шлях був не простим, але я навчилася цінувати такі прості речі: спілкування з друзями, проведені дні з рідними, мирне небо, тихі ночі, хороші новини та запах свіжовипеченого хліба. Також усвідомила, що життя – це безцінний подарунок, за який треба боротися та яким треба дорожити.

Війна дала мені випробування, які зробили мене сильною та незламною, хоча за це довелося заплатити високу ціну. Але незважаючи на це, я його пройшла, та, без сумніву, боротимуся далі.

Хоча війна триває й досі, проте все одно вірю, що разом ми все здолаємо. Упевнена: незабаром настане той день , коли ми зберемося в мирній УКРАЇНІ всі разом!