Лиходід Максим, 10 клас, Удобненський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мокан Лариса Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні вже майже 1000 днів з моменту, коли в нашій країні почалася війна. Це страшна цифра, відлік якої почався з того дня, який  я памʼятатиму, бо це той день, коли в житті мирних людей змінилося все. Тисяча днів та ночей, які мали стати найкращим майбутнім для будь-кого з нас, стали частиною нас: для когось - стражданням, а для когось - «гарною нагодою».

Я пам'ятаю, як ми стежили за новинами в перші хвилини та дні війни. Тоді ми ще не розуміли, наскільки серйозно це все...

Йшли нові й нові повідомлення про те, що росіяни почали нищити Україну, а потім я та мої рідні дізналися , що мого батька забирають для захисту  нашої великої Батьківщини та моєї маленької родини. Забирають не вперше: він був кілька разів в АТО, цей досить тривалий термін його перебування там, ми всі переживали разом з ним.

Коли він повернувся не надовго до нас, його слова: «Мене знову беруть на війну», вбили мене, бо кожного разу відпускати його було нестерпно важко як мені, так і меншій моїй сестрі.

Однак цього разу щось змінилося, перевернулось в моїй душі та сприйнятті ситуації: війна стала не просто подією, яка була десь там, вона стала частиною мого життя.

Коли він вирушав вперше, я не усвідомлював, як це буде важко. Думав, що через кілька місяців він повернеться, і все буде, як раніше: ми будемо знову разом обговорювати різні теми, він буде ділитися своїми історіями…

Але з кожним днем чекати ставало складніше. І навіть після того, як він повернувся і був поруч, тривога не покидала мене, бо я завжди думаю про те, що він знову може поїхати…

Ці  дні, які прожили, на жаль, не всі, змінили мене. Спочатку була розгубленість, потім – страх, прийняття, згодом – відповідальність. Я став більш самостійним, бо доводилося на час відсутності батька приймати рішення та вирішувати питання вже як чоловікові.

Було чітке відчуття того, що не можна бути просто підлітком, коли війна стоїть на порозі твого дому.

Мені доводилося допомагати мамі,  навчати молодшу сестру та морально підтримувати своїх дідуся та бабусю, хоча самому, якщо чесно,  було важко зрозуміти, який тягар випав на долю українських людей.

Мій батько був, є і буде для мене прикладом мужності.

Кожного разу, коли він повертався з передової,  не багато говорив про війну, але я бачив, як вона впливає на нього: його очі стали більш серйозними, а голос – спокійнішим і глибшим. Він ніколи не скаржився, але я і відчував, і бачив, наскільки він втомлений від пережитих стражданнь.

За ці вже майже три роки я дізнався багато про життя,  цінності,  міць духу, бо війна навчила нас всіх цінувати кожну мирну мить, кожну хвилину, проведену зі своїми рідними.

Напевно, всім і мені також, ця підла та нечесна війна дала розуміння  відповідальності, навчила допомагати тим, хто поруч, навіть коли самому складно. Ми всі змінилися протягом цих страшних днів, але війна не зламала нас, лише зміцнила наш дух та віру в Бога і в себе .

Я досить часто думаю про майбутнє, про те, яким воно буде, коли все це закінчиться, коли настане мир.

Мрію про день, коли ми всі знову зберемося разом і будемо згадувати ці тяжкі дні, як страшний сон, який ніколи не повинен повторитися, день, коли не доведеться боятися за тих, кого любиш. І я впевнений, що цей день прийде, бо все буде -Україна!! !