Вночі з 23 на 24 лютого були родиною вдома на Салтівці у Харкові. Прокинулись від вибухів та спалахів, які добре було видно з балкона. Розбудили доньку, зібрали документи та побігли за машиною. Там також бачили «гриби» від вибухів. Виїхали до центру міста, а ввечері повернулися, очікуючи що все мине. Наступні 10 днів жили в підвалі місцевої школи, а 4 березня 2022 року виїхали з міста. Війна розлучила нас з рідними.

Я з чоловіком проживаю за 900 км від рідного міста. Найближчі рідні - в Харківській області. Найбільш страшна подія сталася, коли ми вночі вибігали, щоб сховатися у підвалі та побачили, нібито, у дворі танк, який світить на нас та хоче вистрілити. Насправді то була пожежна машина, яка вночі знімала людей з сусіднього дому, в якому через влучання снаряда випало декілька поверхів.

На початку березня 2022 майже неможливо було купити їжу. Декілька годин на добу працював супермаркет АТБ, але продуктів було критично мало. Аби купити щось, треба було не менше двох годин стояти в черзі під обстрілами.

До глибини душі мене вразило ставлення людей, коли ми 4 березня 2022 року приїхали до Полтави. Допомагали на кожному кроці, все місто приносило одяг, дитячі речі в подібне аби переселенці мали можливість взяти собі що потрібно. Допомагали також і в інших містах Україні. Це впевнило мене що українці дійсно незламні, а Україна непереможна! Я та чоловік не маємо у Харкові роботи. В Одесі влаштувалась в подібну мені до війни сферу та працюю. Гроші ВПО повністю витрачаються на оренду квартири та оплату комунальних послуг.

Коли я заходжу у свою рідну квартиру, то серце починає стискатись від болю. Оскільки там кожна маленька річ нагадує про життя "до".