"Загинули в одну мить разом з найріднішими"

Родина Вікторії Поліваної та Євгена Кісіля жила в Лимані на Донеччині. Пара виховувала чотирьох дітей: 14-річну Катю та 9-річного Сашка – від попередніх стосунків мами й 2-річну Олену та однорічну Людмилу, які народились у стосунках з Євгеном. Матеріал Радіо Свобода.

«У них була міцна родина», – згадує Алла Синяк, вихователька Саші Поліванова. Два роки тому хлопчик із сестрою перейшов вчитись до Лиманської спеціальної школи № 34. Там діти залишались із ночівлею, а на вихідних повертались додому.

Діти довго адаптувались до нового закладу: їм важко було залишатись там на кілька днів. Плакали й хотіли додому.

Саша та Катя Поліванові

«Вони спершу постійно просили, щоб я подзвонила їхній мамі Вікторії. Спочатку брали у мене телефон, потім мама їм купила свій. Катя і Саша були дуже сімейні, завжди так сильно хотіли додому. Наче не могли набутись разом», – говорить вихователька. Звикли до нової школи Поліванові лише наприкінці навчального року.

Брат із сестрою завжди тримались один одного. 14-річна Катя на кожній перерві питала у виховательки чи класної керівниці: «Я збігаю до Сашка?». Втім і про молодших сестер Олену та Люду Поліванові не забували. «Дають цукерки у столовій, а Саша їх не їсть сам. «Цю я Люді повезу, а цю – Олі», – згадує Алла Синяк.

Катя Поліванова

Катерина, пригадують у школі, спершу була замкнутою, але потроху розкривалася – спілкувалась з усіма школярами, намагалась добре вчитись.

«У неї була необхідність відчувати себе потрібною, – розповідає вихователька Каті Людмила Колот. – Постійно запитувала, чи не треба мені чимось допомогти. Коли Катю хвалили, вона ще більше розкривалася та тягнулась до кращого навчання. Дівчинка мріяла стати перукаркою. Пам’ятаю, я їй віддала плойку-гофре і вона часто іншим дівчатам робила зачіски і макіяжі».

«Катя була хорошою дівчинкою. Дуже хотіла всім подобатись, забігала іноді до мене побалакати чи на щось поскаржитись», – додає психологиня та педагогиня-організаторка закладу Анна Шульга.

Саша Поліванов

І Катю, і Сашу Поліванових Анна Шульга пригадує дуже відкритими дітьми. Хлопчик, каже, мав творчі задатки: любив співати, швидко вчив вірші, вільно поводився на сцені, не соромився виступати. Анна Шульга згадує, як записували на шкільний конкурс відео, і Саша з усім впорався з першого ж дублю: «Він так легко та артистично все робив».

Сашко брав участь та перемагав у регіональних конкурсах із народного й естрадного співу. «Ми завжди казали, що він – наша зірочка. Говорили, що у майбутньому Сашко стане артистом. А хлопчик відповідав: «Ні, я напевно буду бізнесменом»», – пригадує його вихователька.

Саша Поліванов

«Коли ми з ним вперше зустрілись, він простягнув руку і сказав: «Мене звати Сашко, дуже приємно нарешті з вами познайомитися». Я тоді сказала йому, щоби приходив гратись до моїх синів. Він відповів: «Добре, якщо дозволить мама, обов'язково прийду». Сашко був сором’язливим, лагідним, добрим, слухняним та усміхненим хлопчиком», – розповідає сестра названого батька Сашка Христина.

Наприкінці кожного тижня Сашу та Катю Поліванових зі спецшколи додому забирала їхня мама Вікторія. «Віта була дуже доброю. Їй усіх було шкода. Недалеко від них жила родина із дітьми. Пам’ятаю, як вона мені дзвонить: «Я малечу переодягла, погодувала, бо зовсім голодні». Своїх четверо дітей, але вона ще встигала про інших подумати», – говорить Алла Синяк.

Вікторія Поліванова з Оленою та Людмилою

Вдома Поліванові піклувались про молодших сестричок. Оленка, як і Сашко, любила співати. А ще танцювала та часто приміряла мамині сукні й взуття на підборах. Люда була ще зовсім крихіткою, тільки-но сказала свої перші слова – «мамо», «тато», «дай».

«27 березня їй виповнився рік… Вона любила яскраві іграшки, гарно розвивалась. Я мала стати для неї хрещеною мамою…», – розповіла тітка Христина.

Після повномасштабного вторгнення Росії у Лимані спершу було відносно спокійно, втім з часом російські обстріли ставали частішими та щільнішими. Велика родина переховувалась від небезпеки в погребі на власному подвір’ї.

Останні розмови із мамою Вікторією переповідає Алла Синяк: «Я телефонувала та говорила: «Віто, виїздіть». «Ну куди ми поїдемо? Тим більше – у нас таке сховище», – говорила вона. – Там їх всіх і накрило…»

24 травня діти разом із мамою, бабусею та дідусем, як звично, були у погребі. Утім дві ворожі ракети влучили просто у їхнє сховище…

«Перші новини були, що дивом вижив хлопчик. Ми думали, що це Саша. Було страшно від того, що він залишиться сам. Бо ж настільки був прив’язаний до мами», – пригадує Алла Синяк.

Пізніше стало відомо, що всі семеро людей, які були в тому підвалі, загинули. Живим залишився лише батько Євген Кісіль – він у той час поїхав, аби зарядити в знайомих телефон.

«Про вбивство родини дізналась із Лиманських груп у соцмережах. По опису зрозуміла, що це сім’я Каті. Але до останнього не вірила… А потім вже побачила могили на кладовищі… Там були прізвища дітей та їхніх батьків», – говорить Людмила Колот.

Євген поховав своїх рідних на стихійному цвинтарі. Чотирьом дітям встановив хрести, дорослі залишились без них – не вистачило на це грошей. Після трагедії Євген прожив ще близько трьох місяців – у вересні він підірвався на російській міні у місцевому лісі…

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.