Щонайменше 430 українських дітей загинули через російську агресію. Такими є офіційні дані на ранок 27 жовтня 2022 року. Утім це число не є остаточним, адже Росія продовжує атакувати мирних жителів, а процес ідентифікації жертв її агресії триває. Матеріал Радіо Свобода.
У 30 років жителька Ізюма (Харківська область) Євгенія Дудник вдруге вийшла заміж. Від першого шлюбу підростала донечка, а невдовзі жінка завагітніла вдруге.
«Чоловік Дмитро ще до УЗД придумав ім’я – Максим. Я у нього питала: «А, може, буде дівчина?». Він казав: «Ні». Дмитро був впевнений, що народиться хлопчик», – розповідає Євгенія.
Максим Дудник. Архів родини
21 січня 2016-го народився Максим. Малюк ріс спокійним, розумів батьків та слухався, але довго не розмовляв. Після трьох років хлопчик сказав своє перше слово – «тато».
«Я вийшла з декретної відпустки, коли сину було 10 місяців. Продовжила, як і раніше, працювати медсестрою. Із Максимом багато часу проводив саме чоловік, йому дозволяв графік роботи», – говорить Євгенія.
Максим захоплювався моделями іграшкових автомобілів. Мав їх більше сотні. А першу отримав, коли виповнилось два роки. У цієї автівки вмикались фари та двигун, відкривались двері. Іграшка дуже захопила хлопчика.
«Був час, коли ми скуповували спецтранпспорт: пожежні авто, швидкі, інші службові машинки. А в якийсь період Максим обирав тільки сині автівки, потім йому захотілось мати сміттєвоз, який ми дуже довго шукали. Машинки були його великим захопленням», – пригадує мама.
Хлопчик також дуже любив малювати фарбами. Йому особливо подобався процес змішування їх у палітрі чи склянці з водою. Максим любив спостерігати, як змінюється колір при додаванні різних відтінків.
Максим Дудник. Архів родини
Євгенія каже: її часто переслідувало відчуття страху за сина. Тривожили думки, що з ним щось станеться. А от зі старшою донькою Лерою такого не було.
«Можливо, це було пов’язано з тим, що у три роки Максим почав часто хворіти на ГРВІ. Якраз тоді почалась пандемія ковіду. Одного разу ми потрапили у лікарню, бо дитина погано дихала. Лікарка припустила, що у хлопчика може бути підозра на бронхіальну астму».
Максим Дудник
Попри всі страхи та часті хвороби, Євгенія віддала сина до садочка. Вихователька Наталія Пархоменко розповідає, що Максим був сором’язливим хлопчиком.
«Дуже полюбляв обійми або посидіти на руках. Він про це не говорив. Але якщо в нього виникало таке бажання – просто дивився на мене своїми великими блакитними очима, і ми собі могли посидіти разом деякий час», – говорить вихователька.
Максим був життєрадісним, любив математику, охоче знайомився з буквами та швидко їх запам'ятовував. Однолітки, кажуть у дитсадку, любили хлопчика. Жодних сварок між малюками не було.
«Коли Максим хворів, діти сумували за ним, питали, коли вже прийде до садочку?», – згадує вихователька.
Максим Дудник. Архів родини
Проблеми із диханням у Максима виникали дедалі частіше. У 5 років хлопчик пройшов низку обстежень. Діагноз «бронхіальна астма» був під знаком питання. Щоби підтвердити його, в лютому 2022-го дитина мала лягти у лікарню для додаткових обстежень. Однак у родині не встигли з цим: спочатку хлопчик вкотре захворів, а потім – почалось повномасштабне вторгнення Росії.
Після 24-го лютого Дудники переховувались у рідних, які мали укриття. Діти, каже Євгенія, багато не запитували – якщо було потрібно, мовчки хутко одягались та спускались у підвал.
Ізюм сильно обстрілювали, але сирени в місті не працювали, пригадує жінка. У родині орієнтувались на звуки вильоту літаків або вже самі вибухи. В березні з міркувань безпеки сім’я перебралась до рідних чоловіка Євгенії – загалом там зібрались 15 дорослих та п’ятеро дітей. Від обстрілів росіян ховалися у підвалі.
Та виявилось, у цьому районі неподалік стояла російська техніка. «Кожен день ми чули «прильоти». Я благала чоловіка, щоби він нас вивіз, але Дмитро не хотів залишати маму, яка відмовлялася покидати місто», – говорить Євгенія.
Максим Дудник із мамою Євгенією
22 березня під час російського авіанальоту на Ізюм Євгенія з родиною та інші мешканці приватного будинку спустились у підвал. Просиділи там близько півтори години. У сховищі було вогко та холодно, і коли обстріли стихли – люди вийшли трохи погрітись надвір.
Чоловік Дмитро із родичем поїхав по хліб. Євгенія з дітьми залишилась на подвір’ї. Донька та син були біля входу в будинок, а вона біля воріт – тітка показувала Євгенії тюльпани. Було тихо, співали пташки.
Все сталось раптово. «Таке відчуття, що з землі щось вилізло та гепнуло», – згадує мить вибуху ворожого снаряду жінка. Євгенії заклало вуха, вона нічого не чула. Розвернулась, щоб подивитись, як діти. Бачить – донька забігає в дім, а Максим лежить на землі. Жінка не розуміла, чому він не встає, коли навколо така метушня.
Максимка занесли до підвалу. Там Євгенія намагалась реанімувати сина. І в якийсь момент відчула, що її рука, якою підтримувала спину Максима, в крові. Євгенія придивилась і побачила, що його куртка біля шиї порвана, а в самому плечі – отвір від уламка.
Травми від уламків отримали кілька мешканців будинку, але загинув лише Максим. 23 березня хлопчика хотіли поховати на кладовищі, але росіяни не дали цього зробити – не пропустили через блокпост. Спершу Максима поховали на городі, а через шість днів уже – на цвинтарі.
***
Нині Євгенія та її старша донька – в Німеччині, вони виїхали з Ізюма ще у квітні. Чоловік Дмитро перебуває в нещодавно деокупованому місті. Попереду в нього – ексгумація тіла сина. Родина досі не знає точної причини його смерті та не має документів, які підтверджують його загибель.
Максим Дудник з мамою
Через сім місяців після втрати сина Євгенія часто згадує його вчинки та слова. Каже, Максим ніколи не говорив, ким хоче стати, коли виросте. Це запитання ігнорував, іноді мовчки усміхаючись.
Мама пригадує також, що хлопчик дуже не хотів, аби йому виповнилося шість років. Доходило навіть до сліз.
«Коли йому виповнилось шість, говорив, що йому ще п’ять… А за кілька тижнів до війни Максим мені сказав: «Я так тебе люблю, буду з тобою все життя». Я йому: «Ти ж виростеш, одружишся, у тебе з’являться дітки. Ми не зможемо бути разом завжди». На що він мені відповів: «Ти що, мамочко, я не виросту. Я завжди буду маленьким»…», – розповідає Євгенія.
Мама Максима каже, що дуже хоче повернутись в Україну. Але розуміє, що в Ізюмі залишатися уже не зможе. Шукатиме інше місто, де наново будуватиме життя.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
