Я з Миколаєва, працювала в ОДА Миколаївській. До війни чудове було життя. 

24 лютого я прокинулася від гулу літаків, розбудила чоловіка. Ми зібрались і відвезли дитину до родичів за місто.

Я ще працювала. Була на роботі в приміщенні ОДА, коли туди потрапила ракета.

Після цього я дитиною виїхала в місто Луцьк. Важко звикнути до того, що не можу жити звичним життям, ходити на роботу, дитина - до школи. Що не можу бути зараз разом з чоловіком. Ще дуже важко, що загинуло багато знайомих і друзів, з якими працювали. 

Звичайно ми стали набагато гірше жити: немає роботи, вимушені знімати житло. 

Я взагалі дивуюся, наскільки у нас люди дружні: мої знайомі, друзі - всі підтримують. Я не можу виділити один вчинок, це - загальнонаціональна гордість: вся Україна - як одне ціле.

Всі рідні, які жив в Миколаєві, мусили виїхати: і батьки, і бабуся. Вони переїхали в село, всі гроші витратили, щоб зробити там в селі якісь умови для життя.

Наше життя дуже змінилося. Я хочу повернутися до того життя, яке в мене було до війни і жити так, як ми жили. Любити свою країну, бути усім разом. Я вважаю, що люди не будуть точно такі, як були раніше. Більше будуть цінувати свою сім’ю, дім. І ті проблеми, які  у нас були до війни, - це не проблеми в порівняні з тим, як ми зараз живемо.