Радівілова Валерія, 9 клас, Гімназія імені Володимира Малика Лубенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Журавель Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинувшись о шостій годині ранку, у цей жахливий перший день війни, я відразу не зрозуміла, що відбувається навколо. Мама миттєво почала збирати всі документи, старша сестра почала читати новини, а тата викликали на роботу. Коли він поїхав, мені стало дуже моторошно, ніхто не знав, що робити далі. Я почала писати своїм однокласникам і ми обмінювалися повідомленнями. Так я відволіклася. Коли прийшов вечір, уже тоді приїхав із роботи тато, і ми всією сім’єю почали говорити…

Чесно, уже не пам’ятаю, про що ми говорили, але вже було набагато спокійніше, тому що мої рідні були поруч. Трохи поговоривши, ми пішли спати, але все ж в «душі» було не спокійно.

Другий день війни… Усе ще було нічого не зрозуміло. Батьки взялися купувати в магазинах воду, крупи та все необхідне для того, щоб у разі чого - було що їсти. Нас із сестрою відвезли в село до бабусі з дідусем, оскільки вважали, що там безпечніше.  У селі ми жили понад три тижні. За ці всі дні ми не почули жодної повітряної тривоги, і від цього було спокійніше, навіть на якусь мить я забувала про війну. Тільки через три тижні ми приїхали додому і ввечері почули повітряну тривогу. Побігли в підвал, але на велику радість усе було тихо й спокійно.

Усі дні минали однаково. Одного дня через масові обстріли по всій Україні почали відключати світло. В один холодний день відключили світло і включили лише через два дні, тоді не було ні світла, ні зв’язку.

Тато був на роботі весь день, а ми навіть не могли зателефонувати йому і запитати: «Як справи?»  Коли він повернувся і був поруч,  нам стало спокійніше.

Потім почалась школа… Під час уроків, коли лунала повітряна тривога, ми спускалися в укриття та сиділи там до її закінчення, а коли виходили з укриття, повертались на заняття. Не забували згадувати загиблих захисників і захисниць під час хвилини мовчання. У нашому місті проходили і зараз проходять похорони загиблих захисників.

Ми дякуємо їм за те, що віддали своє життя, щоб захистити нас та згадуємо їх завжди молодими!

Деколи ми чуємо вибухи поблизу, спершу чути їх було дуже моторошно. Я пам’ятаю той день, коли батьки від’їхали за місто, а ми з сестрою були самі вдома та чули, як працювала ППО та збивала безпілотники. Усе небо, ніби феєрверк, засвітилось червоним кольором.

Навесні відбувалися жорстокі бої. Евакуювали людей із міст, які були знищенні під час обстрілів. Під час цього періоду я в себе в місті побачила багато незнайомих мені людей.

Потім Україна отримала гуманітарну допомогу та боєприпаси від інших країн. Та я зі своєю сестрою пішла допомагати - у школу в’язати сітки. На початку квітня територію Київської області звільнили наші Українські герої. Надалі Україні продовжували допомагати, надаючи все можливе. Цей період був надзвичайно складним.

Улітку 23 серпня  святкували День Прапора. У цей день постійно оголошували  повітряну тривогу, але нас обійшло стороною. Ми в цей день із моєю подругою одягнулися в синьо-жовтий колір, адже ми - патріоти.

24 серпня відзначали День Незалежності України. У цей день не обійшлось без повітряних тривог. Ми спускалися в укриття та, на щастя, усе обійшлося.

Восени почали лити сильні дощі. Однієї ночі був грім із дощем, і тоді було не зрозуміло, чи то грім, чи то вибухи. Кожен звук із вулиці змушував боятися. Ніби грім припинився, але спокій не давав про себе знати.

Ми віримо в перемогу. УСЕ БУДЕ УКРАЇНА!!!