Я вчилася в Маріуполі. Усе було спокійно, я будувала плани, думала про майбутнє. Але одного ранку все змінилося. Я прокинулася від сильних вибухів. Серце застукало так, що стало важко дихати. Чоловік підійшов і сказав: «Збирайся. Почалася війна». Я не встигла нічого зібрати. Вибухи були все ближче. Ми спустилися в підвал. Там було холодно, темно і страшно. Над головою гриміло, стіни тремтіли. Здавалося, що весь будинок ось-ось завалиться.

Обстріли ставали дедалі сильнішими. Не було ні води, ні світла, ні газу. Зв'язку майже не було. Люди бігали, шукали хоч краплю води, їжу, ліки. Місто поступово перетворювалося на пастку. Росіяни брали його в кільце. Вийти вже було майже неможливо. Загиблих ставало все більше. Будинки горіли на очах. Ті вулиці, якими я ходила в університет, зникали. Це було як страшний сон, тільки прокинутися не виходило.

Мені виїхати допомогли військові. Як саме - розповідати страшно. Дорога була небезпечною, навколо стріляли, все вибухало. 

Зараз я в Луцьку. Тут почала усе з початку - житло, речі, документи. Усе, що в мене було, залишилося в Маріуполі. Я часто думаю про нього. Про те, яким він був до всього цього. Дуже сумую за рідним містом. За морем, вулицями, за тим життям. І дуже сподіваюся, що коли-небудь зможу повернутися. Я чекаю закінчення війни. Щодня чекаю.