«Найчастіше ми оперували при світлі від коногонок»

У перинатальному центрі в Північній лікарні Макіївки я своїми зусиллями за допомогою однодумців організувала школу з підготовки сімей до пологів. Проводила тренінги з партнерських пологів, навчала чоловіків, як рахувати перейми, як допомагати жінці при переймах, на які точки натиснути, щоб їй було легше...

З початком війни, у 2014-му, близько 80% моїх колег виїхали. Я спочатку залишалася в Макіївці. Лікарів залишилося менше, ніж пальців на двох руках. Нам доводилося днювати й ночувати на роботі.

Крім своїх посадових обов’язків, ми виконували роботу акушерок і медичних сестер – мили та стерилізували інструменти, готували операційні. Нам у будь-якому випадку потрібно було створити умови для жінок, які народжували в цей «гарячий» період.

Спускали майбутніх мам у підвал, щоб перечекати обстріл. Бомбосховище було чистим, але непридатним для перебування там пацієнток. Ми зносили туди матраци й ліжка. Бувало таке, що зразу ж після кесаревого розтину жінку з дитиною спускали в бомбосховище.

У нашій лікарні було єдине бомбосховище в окрузі, тому до нас приходили не тільки майбутні мами й жінки, які вже народили, а й жителі сусідніх будинків.

Найчастіше ми оперували при світлі від коногонок (індивідуальний освітлювальний прилад, який використовується шахтарями). Це був жахливий період у моєму житті, про який намагаюся якомога менше згадувати.

У липні 2014 року я відправила доньку до Києва до своєї двоюрідної сестри. Доньці було 13 років. Думала, що до початку навчального року заберу її назад, але війна тільки набирала обертів.

У кінці серпня дочка поставила ультиматум, що якщо я не приїду до неї на 1 вересня, то в школу вона не піде. Я пообіцяла, що приїду, і слово своє стримала. Але дорога з Макіївки до Києва була важкою.

На таксі від будинку до Костянтинівки в мирний час їхати близько години, а ми їхали 5 годин. Я і таксист неодноразово вибігали з машини посеред дороги і, закривши голову руками, падали на землю – навколо нас рвалися снаряди. А потім посеред дороги, де навколо були тільки поля, в машині закінчився бензин.

У ту мить я думала не тільки про себе і своє життя, я також несла відповідальність за таксиста, якого вдома чекали дружина та троє маленьких дітей.

Я зателефонувала батькові, і він з Авдіївки приїхав до нас. Заправив машину, віддячив таксиста і відправив його до сім’ї. А тато вже далі повіз мене. На потяг я встигла і, як обіцяла дочці, змогла бути присутньою на святі Першого дзвоника.