У селище Широкине, розташоване на березі Азовського моря, я приїхала в 1996 році з Львівської області. Любов покликала – тут батьківщина мого чоловіка. Жили в будинку батьків чоловіка. Був великий город, шикарний фруктовий сад. У дворі був гараж, об’єднаний із майстернею – там чоловік ремонтував автомобілі й човнові двигуни. Я ж займалася продуктовим магазином. Хлопчики ходили до школи: старший навчався в селищі, а молодшого щодня возили на заняття в Маріуполь.
1 вересня 2014 року наше сімейство в красивих нарядах і хорошому настрої збиралося з Широкиного їхати до Маріуполя на святкування Дня знань.
Перед тим як сісти в машину, я попросила чоловіка сфотографувати мене із сином біля воріт. Це був останній знімок на тлі будинку.
Через три дні, 4 вересня, після потужного обстрілу ми з чоловіком в терміновому порядку вивезли молодшого сина й залишилися на деякий час у маріупольських друзів.
Старший син Назарій навчався в Донецькому нацуніверситеті й паралельно займався переводом в один із тернопільських вузів. Документи він забрати не встиг. Нам сказали, що віддадуть лише особисто в руки синові. Зрозуміло, що в Донецьк Назарій не збирається, поки там не буде України. Незважаючи на відсутність документів, у Тернополі сина прийняли добре.
Дуже допомогла редактор тернопільського телеканалу. Ми з нею випадково познайомилися в коридорі вузу. Коли вона дізналася, що ми з Широкиного, запропонувала свою допомогу і дала візитку. Ми звернулися, коли у сина були проблеми з проживанням у гуртожитку. Ми досі тримаємо зв’язок – періодично телефонуємо одна одній.
Я з чоловіком залишалися в Широкиному й лише на вихідні приїжджали до Маріуполя до молодшого сина. У нас добротний будинок. Незадовго до війни зробили зовнішній ремонт, утеплили.
А ще раніше ми продали квартиру в Полтавській області, яка залишалася від мого батька. Пізніше ми, звичайно, про це пошкодували. Якби не продали тоді квартиру, мали б дах над головою сьогодні. Але ми ж не могли знати наперед, що все так станеться. А ще в нас було велике господарство – індики, фруктовий сад, город 20 соток. Щоб усе кинути й виїхати – таких думок навіть не було. Ми думали, що ще трохи – і все закінчиться.
У такому режимі ми прожили до 12 лютого 2015 року. Це був четвер. Ми з чоловіком були вдома, коли стали літати й вибухати снаряди. Швидко спустилися в підвал, він у нас не в будинку був, а під майстернею. Напевно, це і врятувало нам життя.
Сидячи під землею, ми розуміли, що дісталося нашому будинку, тому що в підвал став проникати задушливий пил. Дихати було з кожним подихом все важче і важче. Щоб змочити горло, Саша руками відкривав банки з компотом. Ми пили й не могли напитися. А коли настала тиша, вибралися на поверхню. Наш будинок був повністю зруйнований. Спостерігачі від ОБСЄ пізніше зафіксують 6 влучень снарядів!
У мить тиші, а тривала вона не більше трьох хвилин, ми сіли в машину, яка завдяки щасливому випадку не постраждала, і поїхали в бік Маріуполя. У нас навіть не було часу взяти якісь речі, вони всі залишилися під завалами. Наша машина стояла у дворі, лише осколками побило бампер і обсипало землею. В автомайстерні на ремонті стояв чужий мікроавтобус. Він там так і залишився під завалами. Під’їхавши до під’їзду друзів, чоловік ще десь півгодини сидів у машині, міцно вчепившись руками в кермо.
Пару тижнів ми пожили у друзів на 23-му мікрорайоні Маріуполя, а потім забрали сина й переїхали в будинок у мікрорайон Східний. Це батьківський будинок інших друзів. Ніякої оренди з нас не брали, тільки треба було оплачувати комунальні послуги. Але грошовий запас танув на очах. Благо, що небайдужі люди допомагали.
Ми з чоловіком розуміли, що ми – здорові, «з руками і ногами», і у нас діти в такому віці, що потребують нашої підтримки.
Старшому було 23 роки, а молодшому – 14 років. Ми намагалися в Маріуполі знайти роботу, але із цим було важко. Дізналися від знайомих, що побували в Австрії, що там можна добре заробити. Загорілися цією ідеєю.
Зайняли у друзів 1700 євро – на дорогу, одяг, взуття, посуд, постільну білизну. Брали все, що могло стати в нагоді в чужій країні в найближчі півроку. Купили навіть робу й гумові чоботи, адже працювати потрібно було в полі, збирати урожай капусти. Їхали туди в село в районі Вельса з величезними сумками.
Син залишився під наглядом молодшої сестри чоловіка. У неї своїх було двоє маленьких дітей. З орендованої однокімнатної квартири в гуртожитку вона з чоловіком і дітьми переїхали в будинок на Східному.
Ми зробили великі ставки на роботу в Австрії: потрібно було розрахуватися з боргами і ще заробити. Але нічого із задуманого не вийшло. Чоловік буквально через місяць повернувся до Маріуполя. Роботодавець придумав смішну причину звільнення, а насправді виявилося, що з відпустки повернулися колишні працівники. І чоловік був лише підстраховуванням, на випадок якщо ті не приїдуть назад. А я залишилася «відбувати термін».
Були думки поїхати з чоловіком, але страх того, що ми позичили багато грошей і їх потрібно віддавати, змусив залишитися. Ставлення господаря до нас було скотським. Вставали на початку п’ятої, і через годину вже були в полі. Жили в будинку барачного типу, де стояли двоповерхові ліжка. Їсти готували тільки тоді, коли поверталися з польових робіт. Це – після десятої вечора, а бувало і після одинадцятої. А рано-вранці знову вставати і – у поле.
Одні їздять гуляти по Австрії, інші відновлюватися на термальних курортах, а я там своє здоров’я згубила. Мене ця поїздка зламала більше, ніж війна. Але це нам не пощастило, тому що водії, які возять з України в Австрію заробітчан, кажуть, що вперше чують історію про господаря-узурпатора.
У Маріуполі нас накрила депресія. Був стан «а мені все однаково». Але як каже мій чоловік – нас поламало, але не зламало.
Я ще й до війни писала вірші, прозу. Якщо раніше вони були позитивні, то після втрати всього тематика, зрозуміло, змінилася. На папір я виливала весь свій біль, відчай. Одного разу розмістила на своїй сторінці у Facebook вірш. Люди коментували, ставили «лайк», робили перепис. Ця небайдужість потроху повертала мене до життя, мені здавалося, що мої слова можуть допомогти не тільки мені пережити біль, але й іншим людям теж.
Коли побачила в стрічці інформацію про те, що Міжнародна організація з міграції проводить грантовий конкурс, вирішила взяти участь. Запросили на тренінги. У мене була ідея випустити книгу з історіями людей, які пережили найскладніші часи під обстрілами й бомбардуваннями. Мою ідею відхилили, так як грант на це організація не дає. А ось на реалізацію бізнесу, який дасть можливість заробляти – будь ласка.
І тоді я вирішила відкрити точку з продажу італійських паніні. Ідея зосередитися саме на цьому фаст-фуді народилася після поїздки в Тернопіль. Будучи там, я неодноразово їла паніні. Смачно, ситно й не дорого. Тому мені так сподобалися ці сендвічі.
Вирішила, що треба робити їх у Маріуполі. Такого в місті ще не було, ніхто не знав, що таке паніні, і це зіграло на мою користь. Комісія схвалила бізнес-план.
На грант у розмірі 650 євро, на той момент це було 18,2 тис. грн, придбала три електрогрилій великий чайник-бойлер. Потрібно було ще холодильне обладнання. Мені нічого не залишалося, як звернутися до військових.
Я написала заяву, знайшла машину, і військові розгребли завали, привезли нашу морозильну камеру і холодильник, хоча він був пробитий кулями і осколками снарядів, але мотор уцілів. У чоловіка «золоті руки», він холодильник відремонтував, досі працює. Купили товар і стали працювати.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
