До війни ми мешкали в Херсоні. Я працювала ландшафтним дизайнером. Мені 72. Були діти, онуки, але всі повиїжджали. 

Ми не вірили до останнього, що таке може бути. Це було жахливо. Ми почули вибухи. Я ще якийсь час ходила на роботу. У мене в голові не вкладалося, що таке можливо взагалі. А коли почали розганяти людей, то вже стало зрозуміло, що це війна.

Спочатку ми з вулиці Причальної приїхали туди, де мешкав син із сім’єю. А коли в грудні вилетіли вікна в домі, нам прийшлось і звідти виїхати. Зараз у нас маленький притулок, чотири кішки і два собаки - це все, що ми забрали з собою, найцінніше. Забрали не тільки своїх тварин, а ще й сусідських. 

Тварин годувати також було дуже проблематично. Коли були в окупації, то виходили дуже рідко, тільки якщо була велика потреба, а так – сиділи вдома. Ходили росіяни по хатах, і у нас були обшуки. Гарного мало. 

Мені потрібні були ліки, бо у мене проблема з легенями - потрібен був інгалятор. Ліків не було. Стояли в черзі, і було невідомо, чи привезли волонтери щось, чи ні. Це була проблема дуже велика.

Обстріли були постійно. Я стояла біля вікна, летів снаряд – і посипалися всі шибки. Було жахливо і вдень, і вночі. Вся вулиця була затоплена після підриву Каховської ГЕС. Зараз будинок непридатний для проживання. Ми там жили.

На Одещині дочка живе, і ми зараз тут. Нам квартира не підходить, бо в нас тваринки. Винаймаємо будинок. 

Мир – це основне. Хочеться, щоб люди додому повернулися. І щоб росіян не було на нашій землі. Ні крапельки землі не повинно бути в руках цих тварюк. А потім – щоб нас відбудували хоча б потрошку.