У Маріуполі війна була ще з 2014 року - ворог стояв практично під містом. Ми думали, що через два-три дні все закінчиться. Не очікували, що таке буде. 

В перший день повномасштабного вторгнення читали новини, закупляли продукти, знімали гроші з банкомата. Нас відпустили з заводу до обіду, дали нам додатково грошей, сказали, щоб ми йшли і знімали їх, щоб щось купити. Перший і другий день ми займалися цим.

Ми були в підвалі. У нас сховище через весь дім проходило, з першого по шостий під'їзди. І от: працюють гармати, міномети, а в підвалі – купа дітей. 

Було дуже страшно від того, що на них може впасти в будь-який момент будь-що. У нас було продуктів на тиждень. А потім їжі ставало все менше, закінчився газ, світло. Готували на багатті на вулиці.

Ми на околиці Маріуполя були. Підійшли російські війська майже під самий дім. 12 березня літаки скинули ракету в сусідній під'їзд - знесли три поверхи. Окупанти вже зайшли на околиці Маріуполя. Там раніше був госпіталь український, а тоді став російським. Потім нам росіяни сказали, що можна виїхати. Ми думали, що в Україну, але нас хотіли вивезти в Росію. 

Нам пощастило: їхала машина, ми попросилися – і люди відвезли нас до Бердянська. А звідти вже до Запоріжжя відправляли автобуси. Ми три дні прожили в Бердянську, перебували в черзі на ті автобуси. Зараз сім'я живе в Дніпрі. Винаймаємо тут хату. Син навчається в технікумі, дочка працює - їй 21 рік. Ми з жінкою також працюємо.

Стрес є в молодшого хлопця: у нього депресія і все таке. А в мене – ні. Я був щасливий, що всі живі та здорові вибралися.

Про майбутнє надовго не загадую. Я бажаю повернутися в Маріуполь, але зараз не розумію, як це зробити і куди виїжджати. Не розумію, яким далі буде моє життя. Житло купити з жінкою ми вже не зможемо, у нас зарплати не такі великі. Я намагаюся про це не думати. Живемо сьогоднішнім днем.