Карабанов Дмитро, 9 клас, Новобузький ліцей № 7

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карабанова Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я – українець, Дмитро Карабанов, живу в м.Новий Буг Миколаївської області. Коли я просипаюся і виходжу на подвір’я, я розумію, що сьогодні я поспав спокійно, нас не бомблять рашистські «асвабадітелі».

А це значить, що мама піде на роботу, а я буду спокійно вчитися он-лайн.

Коли мені було років 10, я думав, що все буде добре, як завжди, але через років два  в мене життя перевернулося. 24 лютого 2022 року сказали, що почалася війна. Не повірив… Думав десь далеко вона, мене не зачепить.. А вдома почалася якась тривога, батько пішов в тероборону(він опікун мого не ходячого дідуся і бабусі), тоді я зрозумів, чому він зразу не пішов на фронт.

Нас почали бомбити касетними снарядами. Трошки було страшно…

Хочеться вам розповісти , як ми жили до війни. У нас велика родина, ми всією нашою великою родиною живемо в великому будинку всі разом. Ми з батьком і мамою в одній частині будинку, бабуся з дідусем в іншій частині, а інша бабусина онука з сім’єю в третій частині. Навколо будинку дуже великий гарний сад, яким опікується моя бабуся, грядки з городиною та великими кущами малини та смородини!

Ми любили збиратися всією нашою сім’єю в саду, смажити м’ясо, розмовляти про все, святкувати, радіти, жили щасливо та весело, мріяли про наше майбутнє.

Але все змінилося.. Тоді ми прийняли рішення: ніхто нікуди не виїжджає, будемо всі разом.

Страшна картина залишилася в моїй свідомості,коли вдома сказали,що рашисти прорвалися через місто Баштанку і йдуть на Новий Буг. Батько тоді був у територіальній  обороні, стояв на блокпосту між цими містами. Я тільки тоді зрозумів, як я його люблю і як я за нього боюся.

Я думав, що я щасливий, що я живу, що у мене живі мама, батько, адже багато дітей не мають ні того, ні другого.

Зараз мені 15 років. Моє життя поділилось на до 24 лютого і після. В моїй сім’ї вже загинуло троє дядьків, ще четверо воюють. Я ними горджусь і хочу бути схожим на них. Це сильні, сміливі, мужні, витривалі люди, яким не страшні випробування, холод, негаразди, дощі, морози. В цьому році я вступив у гурток  «Джура».

Мені тут дуже подобається. Тут навчають військової справи, в нас дуже класний керівник.

групою ми взяли участь у районному етапі гри «Сокіл «Джура», поїхали змагатись на обласний етап. І «Ура!» - перемога! Влітку ми їздили на республіканський конкурс.  Провели ми там сім днів. Всім дуже сподобалося. А бабуся дзвонила і хвилювалася. Як же я там в  наметі, на землі, вона думає, що я ще дитина. Я їй  вислав фотографії де я з автоматом, з «мухою».

Бабуся говорила, що батько мій, коли побачив цю фотографію, то заплакав. Чому, я не зрозумів.

Ще дуже велике враження справило на мене коли на початку війни нас бомбили, ми бігали в погріб ховатися. Я спочатку злякався і хотів плакати. А моя маленька сестричка, якій 4 роки, гладила котика і казала: «Котику, не бійся,я тебе захищу, а якщо прийдуть росіяни – я їх покусаю».

Мені стало соромно і я заспокоївся.

Ще в мене є  класна бабуся! Це не та стара бабця, вона розумна, гарно співає, в Центрі творчості виховує дітей, вчить їх килимарству. Вона вміє гарно плавати, навчала і нас, хлопців. Але почалася війна і за дітей хвилювались батьки, ми ніде не виїжджали, дуже хотіли. Вмовили бабусю, вона згодилась поїхати з нами до річки. Треба було встати о 4 ранку, думала, що ми не зможемо, але нам по 14 років, ми всі на мопедах і скутерах, а бабуся на електричному і ми поїхали.

Було дуже весело, гамірно, ми купалися, ловили рибу, палили багаття і багато сміялись, вперше за час війни. Цей день закарбувався в моїй пам’яті.

Я дуже хочу, щоб закінчилась війна і ми знов були щасливими!