Іщенко Арсеній, 10 клас, Харківський ліцей № 172

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коміна Євгенія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За місяць до війни я відчував якусь напругу вдома вечорами. Після вечері батьки постійно вели розмови щодо ситуації, яка назрівала. Але ж ми навіть не уявляли, що дійде до цього, до повномасштабної війни. Ніч на 24 лютого я чомусь погано спав і приблизно о третій ранку я прокинувся, щось наснилось…

Але о 4:45 пролунали вибухи, ми з мамою розплющили очі і не могли уявити, що це вже летять на нас ворожі бомби, снаряди градів, ураганів.

Спочатку мама припустила, що це, мабуть, хтось не в собі пускає феєрверк. Сигналізація в автівках просто не замовкала. А вибухи здавалось були все частіше. Молодший брат перелякався, примчав до нас, а я побіг будити батька і почалось… Телефон не замовкав, батько через деякий час оговтався і сказав: «Це війна, швидко збираємо необхідні речі!» За вікном було видно, як люди розбігаються, хто куди. Наші батьки попросили нас сісти в більш безпечне місце і чекати. Приїхали родичі, ми набрали води і поїхали.

10 днів у бомбосховищі, без денного світла, без розуміння, скільки так чекати, скільки нам тут бути? Волонтери везли їжу, ліки.

Нас було багато і с кожним днем у бомбосховищі ставало все більше людей, які в надії теж чекали і вірили, що все мине. Ми повернемось додому. Адже не можливо так, адже 21 століття… А літаки летіли і кидали бомби. Страх, жах, відчай… І ось вже третій рік ми не можемо все це зупинити. Вже ніколи не буде так, як раніше. Ми вже ніколи не будемо тими, ким були. У кожній українській родині горе, втрати.

І це все клята війна! Для чого війна, чому не можна все виправити, закінчити. Звідки стільки злоби, ненависті.

І коли вже вигляне ясне сонечко і ми не будемо лякатися, дивлячись у небо. І може нарешті повернемося додому: у своє ліжко, свою кімнату, до своїх речей! Україна переможе, Україна понад усе! Героям слава!