Калушевська Вікторія, учениця 2-ого курсу групи Пр-15 Відокремленого структурного підрозділу «Фаховий коледж економіки і технологій НУ «Чернігівська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна… Таке жахливе слово, але побачити це наживо найстрашніше відчуття за всі які я відчувала раніше. Отже, мене звати Вікторія, на початку війни мені було 14 років. Ввечері 23-го лютого 2022 року я спокійно збирала рюкзак, щоб завтра піти до школи, все було спокійно нічого не передвіщувало біди. І ось настав цей найжахливіший ранок в моєму житті.

О шостій ранку мама прочитала новини і сказала «Війна!». Мого тата викликали на роботу, так як він працює в комунальному підприємстві, він так і залишився в місті.

Десь днів вісім було все спокійно, але в обід  десятого дня ми почули вибухи. Після вибухів я усвідомила, що це війна. Щось дуже гучно просвистіло і впало неподалік нашого дому, в будинок нашого сусіда, там випала стінка, все було в пилюці, на щастя він тоді пішов до магазину і його не зачепило.

П’ятого березня ми пішли жити до погребу так саме жити, туди ми занесли грубку, послали матраци і так жили в п’ятьох. І цього вечора ми почули звуки БТР. Але хвіртка була зачинена і тоді вони почали стріляти по нашому автомобілю.

Всю ніч ми не спали, а молились та тримали рота нашому собаці, щоб він не почав гавкати, та не видав нас. Але вранці наступного дня відкриваються двері в погріб і один з військових кричав «Выходите, не бойтесь мы вас освобождаем»,  нам більше нічого не залишалось робити, ми вийшли. Вони почали нас виганяти в підвал школи, але стоячи на колінах та просивши залишитись вдома, розуміючи, що повернувшись потім у нас не залишиться ніякого майна.

У одного військового була хоч крапля жалості і він дозволив нам залишитись, але все таки вони забрали телефони у моїх бабусі та дідуся, свій та мамин я встигла сховати в кишені своєї куртки.

Дні через три був приліт до наших сусідів, вони прийшли ночувати до нас в погріб, так як боялись залишатись у себе. У них був син молодший за мене на два роки, щоб хоч якось відволіктись ми грали в карти. На ранок наступного дня вони пішли до себе. Через тиждень був приліт до нашої сусідки прямо в сарай, де було три корови, все спалахнуло, всі сусіди збіглись туди, почали тушити. Після цього до нас прийшла сусідка, до якої був приліт зі своїм чоловіком. І ось в нашому погребі семеро людей всі спали в основному сидячи, бо лягти всім там було нереально.

На наступний день після прильоту ходили слухи, що орки перестрілювались з одного кінця села в інший і тому попали в сарай нашої сусідки. За ці два тижні ми вже звикли до звуків вибухів і знали де приліт, а де стріляють від нас.

За два тижні орки випили весь алкоголь і почали ходити по дворах з автоматами і просити алкоголь. Ось до нас заходить військовий, навів дуло автомату на мене і питав чи є в нас алкоголь, десь через хвилину заходить другий військовий, але без зброї, рукою опускає автомат першого і задав те саме питання, в перший день коли стояв БТР під нашим двором вони винесли весь алкоголь з нашого дому, тому зі спиртового чогось в нас був тільки антисептик.

Мама їм це й сказала на, що перший військовий відповів «А что это такое?» другий військовий сказав, що це обробляти руки, тоді вони розвернулись і пішли. Ми видихнули з полегшенням. 31 березня вони почали виїжджати з п’ятої ранку і на ранок першого квітня вони остаточно виїхали.

Через день нам почали привозити гуманітарну допомогу, а саме хліб, я так мріяла про нього весь місяць окупації. Життя моєї сім’ї змінилось під час окупації, я намагалась заспокоювати бабусю та маму, раніше я не вірила в Бога, але після всього пережитого я зрозуміла, що Бог існує. Після окупації мій тато повернувся з міста, я була безмежна рада побачити його після місяцю розлуки. Дякую ЗСУ та вірю в нашу перемогу.