Хандрук Андрій, учень 11 класу ліцею с. Суходоли Володимирської міської ради Волинської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Хандрук Ліна Василівна
Війна. Моя історія
У жовтні 2022 року мій шестирічний братик Вадимчик замовк... Це сталося раптово, коли навколо панувала пандемія Covid-19. А потім був місяць пошуків “свого” лікаря і незрозумілі з’ясовування причин цього моторошного явища. І нарешті мама почула вирок - це аутизм, і ніхто не знає, чи зможе Вадим розмовляти знову.
Це був шок... Мамине обличчя почорніло за ніч. Вона не плакала, а ревіла від безсилля та болю за сина. А ще молилася... Ми не знали, як її втішити, тому просто мовчали. Лише Вадимчик злякано позирав на неї і ласкав свою матусю по голові.
А далі мама зібралася з думками, взяла малого за руку і повезла до дитячого психолога. З того часу у нас усі тижні поділялися на вівторки та п’ятниці, бо саме у ці дні батьки возили Вадима в інклюзивно-ресурсний центр на заняття, де пообіцяли, що він неодмінно почне розмовляти. І сталося диво - у грудні мій братик заговорив!
Це було щастя! Тепер мама трішки звиклася з думкою, що у неї особлива дитина, і наполегливо опрацьовувала літературу по роботі з аутистами. Життя нашої сім’ї поверталося у своє русло. Та чи надовго?
Зранку 24 лютого я прокинувся з відчуттям, що вже дуже довго сплю і, напевно, проспав шкільний автобус. Вийшовши з кімнати, побачив Вадимчика, який спантеличено дивився на мене і ніяк не розумів, чому сьогодні п’ятниця, а його не везуть на заняття? Мама втішала його, що у вівторок поїдемо, бо сьогодні у інклюзивному центрі вихідний.
І тільки пильно глянувши мені у вічі, прошепотіла: “Сину, війна...” Я не відразу зрозумів її... Що?
Усі ЗМІ голосили про обстріли, а у нашій хаті запанувала тиша... Мама з тривогою позирала на бабусю і на всі її аргументи, щоб ми їхали в Польщу, категорично хитала головою. “Ми там нікому не потрібні! - говорила вона. - Будемо вдома!” У тяжкій тривозі та задумі пройшло три дні. Окупанти наступали і не думали зупинятися. Паніка не стихала.
Мама плакала і починала шукати перевізника, щоб перетнути кордон. Вона не хотіла їхати, але сумніви не давали їй спокою. Чи боявся я? Я відчував, ніби це щось нереальне - сон, який от-от закінчиться. Не вірив, що таке може бути у сучасному світі. Хоча, напевно, так - я боявся...
Раптом засвітився екран телефону, де з’явилося повідомлення, що у місцевій школі плетуть маскувальні сітки - потрібні ганчірки та й зайві руки для допомоги не завадять. І тут моя мама ніби прокинулася. Вона завзято почала перебирати відрізи тканини, що давно вже пахли нафталіном у бабусиній шафі, і складати у сумку.
Того вечора ми усією сім’єю рвали тканину на смужки, щоб зранку було з чого плести сітки.
А наступного дня у прохолодному шкільному спортзалі було велелюдно. Мене здивувало, що навіть бабусі із палицями помаленьку йшли сюди. Їх пальці уже погрубіли та не могли плести, тому вони рвали на смужки тканину. Хтось сортував у коробки ліки та продукти харчування, хтось заклеював шибки клейкою стрічкою, а хтось просто підмітав підлогу. Усі працювали так завзято і прудко, що ми й оком не встигли змигнути, як настав вечір.
Лише згодом я спіймав себе на думці, що моя мама ожила: вона розмовляла з іншими жінками і навіть несміливо посміхалася. Я глянув на неї і пригадав той день, коли вона вперше повезла нашого Вадима в інклюзивно-ресурсний центр. Її обличчя було таким же рішучим та врівноваженим.
Я розумів - вона знає, що нам робити далі. Тепер вона боротиметься, працюватиме заради перемоги. І я працюватиму поруч із нею! Я буду таким же упертим та завзятим, для того, щоб бути вдома, щоб нікуди не втікати з рідної землі, щоб нічого не боятися, щоб мій братик міг працювати над собою та розвиватися, а мама щоб більше ніколи не плакала!