Ольга

11 клас, Онлайн Азовська школа номер 8

Вчителі, що надихнули на написання – Віталій, Марія

Війна. Моя історія

Коли ти читаєш про війну з книжок, ти щиро співчуваєш людям та жахаєшся від описаних подій. Але хто ж знав, що двадцять четвертого лютого, весь морок війни завітає до тебе крізь сни.

Страх. Паніка. Біль. Втрата. Відчай.

Спочатку - ти дієш. Збираєш речі, читаєш новини, виходиш на мітинги. Пручаєшся. Потім тебе калічать. Морально або фізично. Позбавляють волі, радощів життя та норм цивілізації. Відсутність води, світла, тепла, зв’язку та продуктів – стає звичною справою.

Мій Бердянськ став прихистком для багатьох людей, які були вимушені тікати. І ти бачиш як їдуть обстріляні машини з надписом «Діти». Ти бачиш як сім’ї йдуть пішки з речами, з дітьми, з тваринами, вагітні, інваліди, літні люди...Всі хотіли вибратися з пекла.

Я ніколи не забуду жінку на парковці та її історію. Вона тікала з родиною із Маріуполя. Всі мої мрії були пов’язані з цим містом.

Я мріяла стати лікарем та жити в ньому, але всі плани, як і місто були стерті з лиця землі. Я ніколи не забуду, як російські танки, техніка та військові, йшли крізь вікна мого будинку. Тоді на мене в перше націлили автомат. І я зрозуміла, що цим людям нічого не заважає спустити курок.

Другий етап.

Надія потихеньку згасає, але ти ще донатиш на зброю, ти ще зберегаєш гривню, не дивлячись на те, що її вже не приймають.

Ти сподіваєшся, що наші вже близько, що ще не довго. Ти все ще спілкуєшся з однокласниками, а трішки пізніше дізнаєшся, що вони співпрацюють з росіянами.

Це нічого, головне, що ти зробив правильний вибір. Ти змінюєш телефон, міняєш поведінку, міняєш коло спілкування...Все міняється, бо змінюєшся сам.

Третій етап.

клітина вже прижилася і відчуває себе безкарно.

Ті хто не стали зрадниками – або у в’язниці, або у могилі.

Якщо ти дівчина, з особистого досвіду можу сказати, що заради безпеки, ти більше не виставиш фотографії, і не вийдеш на вулицю одна. Бо кожен російський солдат вважає потрібним позалицятись до тебе. Ти не святкуєш дні народження, не засинаєш без снодійного, не плануєш життя, а мрієш тільки про одне, щоб зняти цей клятий кров’яний прапор...

За цей час моя родина втратила не одного члена сім’ї. З деякими навіть не попрощавшись...

І тебе не покидає відчуття, що єдине, що може повернути тебе до життя, це коли відусіль буде лунати таке бажанне «Слава Україні»...Думка з середини: я хочу додому... Відчуття, що щастя настигне лише тоді, коли я буду зустрічати українських військових, здійнявши прапор зі своєї квартири. Коли нарешті можна буде заспівати гімн в слух. Коли

«Врага не буде супостата. А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...»