Степаненко Ольга

11 клас, Онлайн Азовська школа номер 8

Вчителі, що надихнули на написання – Ачкан Віталій Валентинович, Марія Олександрівна

Війна. Моя історія

Коли ти читаєш про війну з книжок, ти щиро співчуваєш людям та жахаєшся від описаних подій. Але хто ж знав, що двадцять четвертого лютого, весь морок війни завітає до тебе крізь сни.

Страх. Паніка. Біль. Втрата. Відчай.

Спочатку - ти дієш. Збираєш речі, читаєш новини, виходиш на мітинги. Пручаєшся. Потім тебе калічать. Морально або фізично. Позбавляють волі, радощів життя та норм цивілізації. Відсутність води, світла, тепла, зв’язку та продуктів – стає звичною справою.

Мій Бердянськ став прихистком для багатьох людей, які були вимушені тікати. І ти бачиш як їдуть обстріляні машини з надписом «Діти». Ти бачиш як сім’ї йдуть пішки з речами, з дітьми, з тваринами, вагітні, інваліди, літні люди...Всі хотіли вибратися з пекла.

Я ніколи не забуду жінку на парковці та її історію. Вона тікала з родиною із Маріуполя. Всі мої мрії були пов’язані з цим містом.

Я мріяла стати лікарем та жити в ньому, але всі плани, як і місто були стерті з лиця землі. Я ніколи не забуду, як російські танки, техніка та військові, йшли крізь вікна мого будинку. Тоді на мене в перше націлили автомат. І я зрозуміла, що цим людям нічого не заважає спустити курок.

Другий етап.

Надія потихеньку згасає, але ти ще донатиш на зброю, ти ще зберегаєш гривню, не дивлячись на те , що її вже не приймають.

Ти сподіваєшся, що наші вже близько, що ще не довго. Ти все ще спілкуєшся з однокласниками, а трішки пізніше дізнаєшся, що вони співпрацюють з росіянами.

Це нічого, головне, що ти зробив правильний вибір. Ти змінюєш телефон, міняєш поведінку, міняєш коло спілкування...Все міняється, бо змінюєшся сам.

Третій етап.

Ракова клітина вже прижилася і відчуває себе безкарно.

Ті хто не стали зрадниками – або у в’язниці, або у могилі.

Якщо ти дівчина, з особистого досвіду можу сказати, що заради безпеки, ти більше не виставиш фотографії, і не вийдеш на вулицю одна. Бо кожен російський солдат вважає потрібним позалицятись до тебе. Ти не святкуєш дні народження, не засинаєш без снодійного, не плануєш життя, а мрієш тільки про одне, щоб зняти цей клятий кров’яний прапор...

За цей час моя родина втратила не одного члена сім’ї. З деякими навіть не попрощавшись...

І тебе не покидає відчуття, що єдине, що може повернути тебе до життя, це коли відусіль буде лунати таке бажанне «Слава Україні»...Думка з середини: я хочу додому... Відчуття, що щастя настигне лише тоді, коли я буду зустрічати українських військових, здійнявши прапор зі своєї квартири. Коли нарешті можна буде заспівати гімн в слух. Коли

«Врага не буде супостата. А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...»