Гулевич Світлана, вчитель

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кажуть, що Всесвіт сповнений несподіванок і цікавих ідей, які здатні перетворити наше життя, вплинути на долю і звести нас із людьми, котрі підтримують, надихають і штовхають рухатись уперед. Випадковості, на перший погляд, виявляються виявом тієї самої «Сили допомоги» яка стає поштовхом до змін.

У дитинстві я не любила читати, як і більшість дітей мого часу. Мене більше приваблювали картинки. Зараз я вже знаю, що вони називаються ілюстраціями.

Чорно-білі чи кольорові, вони змушували мене вдивлятися в кожну лінію та дрібну деталь. Я вигадувала історії до зображень - сумні на початку і світлі в кінці. Дивно, але у дорослому житті саме такі миті - спалахи візуальних образів і спогади з дитинства - залишаються з нами найдовше. Моя історія почалася ще у 2016 році. Я була вже мамою двох дітей і вступила на післядипломне навчання до Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Мені випала можливість створити книгу в якості дипломного проєкту. Після перегляду сотень ресурсів в інтернеті мене зацікавили книги у техніці «тунель» - об’ємні композиції, вирізані з паперу, які склеєні у єдиний блок і створюють цілісну ілюстрацію.

Тоді мене мучило головне запитання: для кого буде ця книга? Йдучи вулицею Сумською, повз «Стекляшки», мене раптом ніби паралізувало - я зупинилась. Переді мною йшов незрячий хлопчик із білою тростиною. У голові блиснула думка: «Ось воно».

Немов сам Всесвіт відповів на моє запитання. А поруч - велика вивіска: «Школа-інтернат ім. Короленка для дітей з порушеннями зору». Прийшовши на заняття до свого викладача, я розповіла про ідею створити книгу для незрячих дітей. Я не знала, з чим доведеться зіткнутись: вибір сюжету, пошук матеріалів, безсонні ночі, порізані пальці, поламані ножі для паперової роботи… Я зробила все сама. Але далі - нове випробування: текст.

Звичайну кирилицю я ще могла розмістити сама, а от шрифт Брайля не так просто знайти. Його не купиш у книгарні, мені потрібна допомога…

У той день земля йшла з-під ніг. Я стояла перед дверима школи і мовчки повторювала підготовлену промову. Було страшно: а раптом відмовлять? Двері відкрив літній чоловік, чемно притримавши їх - ніби запрошував увійти. Вже в тамбурі мене зустрів охоронець, який, очевидно, стежив за мною по камерах відеонагляду.

Я привіталась і представилась і попросила зустріч із директором або його заступником. Коли я пояснила суть, своєї ситуації і дипломної роботи заступниця директора подивилася на мене і сказала фразу, яка змусила мене завмерти: - Що ви знаєте про сліпоту? У голові промайнуло: «Говори правду. Те, що відчуваєш». - Я нічого не знаю,  - відповіла я, - але я готова вчитись і шукати. Тільки згодом я зрозуміла глибину цих слів.

Мені дали перше завдання: створити зрозумілі рельєфні ілюстрації - в обмін на друк шрифтом Брайля. Ці два поняття - рельєф та Брайль - не зустрічалися у моєму житті до тридцяти років.

Але з допомогою вчительки образотворчого мистецтва, яка вказала мені правильний шлях, я відкрила для себе нові горизонти. Книга пройшла апробацію серед незрячих дітей. Я отримала текст шрифтом Брайля. Коли я зайшла до кабінету завучки, вона вже дивилася на мене по-іншому - не зверхньо, а як на людину, яка може зацікавити і змінити щось. Тоді ми говорили про початок цієї ідеї. Я поставила питання, яке мене не відпускало: - Як незрячі діти розрізняють кольори? У мене вже була ідея, як це показати, але я мовчала - боялась, що подумають, ніби я схожу з розуму.

Вона піднялась, дістала зі своєї шафи методичку і простягнула мені: - Тримай. Якщо тебе це справді цікавить - знайдеш відповіді для себе. Це подарунок.

Той захист був для мене подією року. Я отримала відзнаку та рекомендацію в аспірантуру. А головне - досвід і зерна знань, які стали підґрунтям для мого майбутнього і вже теперішнього. Не було дня, щоб я не шкодувала про можливість вступу в наукове коло, але все призупинилось через сімейні обставини, і я продовжила працювати вчителем у школі.

У 2018 році я з родиною переїхала до Львова, залишивши рідне місто, у пошуках нових можливостей і стабільності. Я точно вирішила поступати в аспірантуру.

2019 рік змінив усе - не лише в моєму житті, а й у світі. Настав час переосмислення. Я заглибилась у вивчення історії життя сліпих людей у різні епохи. Зір - орган, що формує наше уявлення про світ. Його втрата - це зміна всього: орієнтації, пізнання, досвіду. Щоб зрозуміти слово, об’єкт, його призначення, дитині потрібен час для тактильного вивчення: форма, фактура, вага, температура. Все це закладається у навчанні в ранньому дитинстві.

Я почала шукати ті дитячі книги, які пам’ятала з дитинства - з яскравими ілюстраціями, але для незрячих дітей.

На жаль мене чекало велике розчарування: більшість книг шрифтом Брайля не мали ілюстрацій. І та кількість ілюстрацій яке є зараз в дитячих книгах шрифтом Брайля дуже мала, а все через брак коштів. Це здалося мені несправедливістю. Тоді я вперше побачила закордонні тактильні книги і передані ілюстрації в них.

Найбільше мене вразила праця Філіпа Клоде, французького педагога й засновника організації «Les Doigts Qui Rêvent» казка називалась: «В країні Аммадін» Саме його книга надихнула мене створити свою першу тактильну книгу з тканини.

2022 рік початок повномасштабного вторгнення - період внутрішньої боротьби, депресії та сліз. Я не справилась би без підтримки своїх друзів та одногрупників. Я вже мала досвід у шитті, викладала трудове і образотворче мистецтво у школі Харкова. Я перевезла все в офіс гуртожитку академії, не знаючи, з чого почати. Але моя подруга Олена сказала: - Бери і роби! Почнеш - і все встане на свої місця. - А раптом не встигну? Сирени тривоги лунали майже постійно, а при очікуванні завмирало серце. - Ти вже почала?- і я почала…

Я щодня їздила на інший кінець міста, як на роботу за яку не платять, але вона принесла мені більше, я знайшла віддушину. Час минав непомітно, кожна деталь добиралася з любов’ю. За три місяці я зробила свою першу тактильну книгу, самостійно!

2025 рік… Минуло багато часу. Позаду - завершена аспірантура, але ще не захищена наукова робота, бо не для всіх науковців тактильні книги це мистецтво. А створення чогось нового, в наукове коло не входить, але я з цим не згідна. За цей час було багато знайомств із однодумцями, зустріч з видатною Оксаною Потимко та її командою, участь у Всеукраїнському конкурсі тактильних книг, вихід на міжнародний рівень, подача заявки на патент, створення семи тактильних книг для різних організацій безкоштовно.

Попереду - нові плани для поступлення починаючи спочатку і до довгоочікуваного захисту, в правильному напрямку наукового кола. Зробити ще багато тактильних книг для різної вікової категорії дітей, мрія написати книгу про створення тактильних книг і не тільки.

Я хочу, щоб усі зрозуміли: Україні потрібні тактильні рукотворні книги, і створювати їх не так складно, як здається на перший погляд.

P.S. Коли одні двері зачиняються - Всесвіт відкриває інші. Іноді потрібна лише одна зустріч, одне «так», щоб розпочати нову справу. Коли здається, що опускаються руки - виростають крила. Ідеї приходять самі. Треба лише почати, не боятись, робити маленькі кроки. Через проби та помилки приходить найцінніше - досвід. Навіть якщо щось не вийшло, як задумано, ти все одно наближаєшся до головного - до себе. І ти знаходиш своє справжнє призначення. Творити з любовʼю для дітей .