Сорокіна Дарина, 10 клас, Черкаська гімназія №31 Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коротун Людмила Валентинівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Про все завжди говорять вчинки,

В словах же правди не знайдеш,

Там не розгледиш поведінки,

До істини в них також не дійдеш.

Сергій Ущапівський

Існує загальновідома істина, що життя – це коротка миттєвість між минулим і майбутнім. Я вважаю, що цей короткий відрізок складається із багатьох подій, хороших чи поганих, які фактично і є життям. Події бувають різними: такими, які дають натхнення творити, робити хороші справи, і навпаки, такими, що змінюють світогляд, знищують усі бажання. За всім цим стоять люди.

Багатовіковий досвід доводить, що немає хороших чи поганих людей. Як писав Грегорі Девід Робертс, «добро і зло не в людях, а в їхніх вчинках. Люди залишаються просто людьми, а з добром чи злом їх повʼязує те, що вони роблять».

Отже, головне, що робить людину людиною, – це вчинки, які виражаються у подіях. Так, як і перетворюють людину на нелюда. Вчинок російського диктатора, який захотів піднятися над світом, довести всім власну велич ціною мільйонів людських життів, довів, що ганебні дії ніколи не приведуть до слави. Славу заслуговують справжні захисники, які встали на захист рідної землі. Це абсолютно протилежні вчинки.

У моє життя несподівано увірвалася війна. Це жахливе явище. За нею стоїть виття сирен, падіння ракет, руйнування будинків, шкіл, лікарень, смерть людей, плач дітей, знівечені долі, бездомні тварини.

Це змінило все: свідомість, ставлення до людей, сприйняття дійсності, цінність життя і смерті. Але найбільше це змінило моє сприйняття себе як частинки українського суспільства. Як ніколи, я відчула те, що належу до багатовікової історії свого народу, гордість від того, що я українка.

Я вдома. Це моя земля, край моїх дідів і прадідів. Славиться він золотими хлібними ланами, блакитними озерами, глибокими річками, первозданними лісами. Найбільше багатство моєї землі – це український народ: працьовитий, волелюбний, співучий. Це ті, хто босими ногами ходили по росяних травах, хто вилами й словом боронив країну від зла. Сини й дочки – сильні духом, вільні серцем, непереможні вірою.

Є країни, яким завжди усміхається доля. Моїй же Батьківщині випала гірка чаша випробувань, страждань. Ішла вона до щастя і свободи тернистими шляхами.

Ніколи Україна не була завойовницею, не зазіхала на чужі землі, лише захищала свою від загарбників. Скільки ж разів били, топтали, зраджували, продавали мою Батьківщину… Та щоразу вона вставала з колін, обтрушувала кров із вишитої сорочки і, наче мати, знову обіймала своїх дітей. Дивлюсь на сьогодення і з жахом розумію: те, що на уроках історії здавалося далеким минулим, знову спіткало наш народ. Історія повторюється, настав новий етап, етап кривавої боротьби за те, щоб не була наша Ненька чиєюсь наймичкою, а залишалася собою – вільною, незалежною, щасливою. І знову у горнилі боротьби ми втрачаємо найкращих.

Подія, яка змінила моє життя, – неочікуване повномасштабне вторгнення сусідньої держави. За лічені дні стало очевидно, хто наш друг і хто наш ворог.

З усіх боків до країни, що палала у вогні, стала надходити допомога. Люди, про існування яких ще вчора ми не здогадувалися, ставали близькими, надавали й надають підтримку. Велика кількість людей, ризикуючи власним життям, стали волонтерами, спонсорами. А ще більша кількість людей, узявши до рук зброю, стали на захист батьків, дітей, на захист рідної землі. Сум і біль охоплює серце, коли дізнаємося про те, скільки їх залишилося навічно молодими. Вони свідомо обрали таку долю. У боротьбі добра зі злом вони стали на бік добра. Їхня смерть болем відгукнулася в серцях кожної рідної людини.

Мою сімʼю теж не оминула ця жорстока війна. Мій двоюрідний брат, Шимон Василь Васильович, пішов захищати нашу землю. Доля його обрала, і він проти долі не пішов.

Для нього це був вияв власної любові та поваги до України, бо любити рідний край – означає не лише захоплюватися ним, його красою. Справжня любов виявляється у вчинках. На жаль, перебуваючи у селі Білогорівка Луганської області, брат втратив руку та потрапив у полон 15 січня 2024 року. Проте поки людина не здається, вона сильніша за свою долю. Незважаючи на відірваність від рідної землі, його звʼязок з Україною тільки зростав. Василь неодружений. Ідучи на фронт, він знав, що захищає не лише своїх батьків, сестер, але й своє майбутнє, майбутнє своїх дітей, своєї сім’ї, про яку мріє кожен юнак.

Уся сімʼя молилася за те, щоб її герой повернувся. І наші молитви були почуті. Під час останнього обміну полоненими Василь повернувся додому. Справжній вчинок справжньої людини! Ми пишаємося ним.

Із розповідей брата я дізналася, що поруч було багато побратимів. Усі вони різні, усі жили по-своєму, по-різному думали, мріяли, по-різному йшли до своєї мети. Їхні вчинки не залежали ні від соціального статусу, ні від віку, ні від посад, які вони мали до цих кривавих подій. Адже хто хоче служити країні, той і з буквально звʼязаними руками може приносити океани добра. Це ще раз переконує нас у тому, що перемога обовʼязково настане.

Подія, яка трапилась із моїм братом, змінила не лише долю моєї країни, мого народу, а й мою власну. По-іншому зазвучали для мене слова Ліни Костенко:

Віддай людині крихітку себе.

 За це душа наповнюється світлом.

Прийшла моя черга змінюватися. Звичайно, я не піду зі зброєю в руках захищати свою землю – я ще занадто молода для цього. Але я можу цю місію виконувати інакше. Моє життя вже не буде таким, яким було до цього. Я буду робити все, що в моїх силах, щоб виконати освячений борг – захистити Батьківщину. І перш за все, сприяти обʼєднанню нашого народу, бо, як відомо, держави стоять не на особистостях, а на внутрішній єдності й силі народу.

Моє завдання зараз – здобувати освіту, щоб у майбутньому будувати вільну незалежну державу, яка складається із тисяч таких звичайних, непомітних на перший погляд, людей, які в скрутну хвилину стають великими, сильними, мужніми, готовими здійснювати вчинки, від яких залежить доля України.