Щесняк Анастасія, 11-в клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я дуже добре пам'ятаю той день, коли життя в нашій рідній Україні розділилося на до та після. До початку повномасштабного вторгнення плітки та попередження про війну з Росією лунали всюди. Я пам'ятаю, як усі говорили про те, що це не правда. Наче б то яка користь від цього нашому ворогу!? Тоді ми ще не знали як помилялись.

24 лютого 2022 року все змінилося. Тієї ночі мені не спалося. Я спілкувалась з подругами по телефону, і тема зайшла за ці тривожні новини. Тоді я ще не розуміла, чому мені було так ніяково, і я заснула. Прокинулась о п'ятій ранку від розмови батьків. Я чула, як вони непокоїлись з самого рання, комусь дзвонили. Я вже хотіла підійматись, щоб дізнатися причину, коли до моєї кімнати зайшов тато і сказав ті самі слова, яких я так боялась: "Прокидайся доню, почалась війна".

У цей день було страшно всім. Паніка була повсюди.

Ми пішли купити продуктів, але полиці скрізь були пусті.

Люди переживали, та ці переживання відчувалися у кожному куточку нашого маленького містечка. У першу ніч ми були вдома, але за такий маленький проміжок часу тут стало зовсім незатишно. Ми вирішили, на всякий випадок, спати на підлозі, адже ніхто не знає, що буде далі. Пам'ятаю першу повітряну тривогу десь приблизно о десятій годині вечора. Від цих моторошних звуків дрижаки проходили по шкірі. Я всю ніч дивилась новини і не могла зімкнути очі.

Мені здавалось, що це кінець, що це жахіття охопить нашу країну своїми бридкими лапами та більше ніколи не відпустить.

Я не знала, що буде далі, і це незнання вбивало. Стало трішки спокійніше, коли батьки вирішили пожити в бабусі та дідуся. Цей дім я знала все своє життя, і мені було краще, коли там зібрались найдорожчі серцю люди. Мої подруги роз’їхались хто-куди. Одні за кордон, другі так само, як і я, ближче до рідні за місто.

Новини примушували плакати. Було страшно за людей.

Дуже багато смертей невинних українців. Члени нашої родини, які живуть в ворожій країні, лише відсторонювались і знизували плечима. Вони тільки й говорили: «Нам кажуть, що у вас все добре. Це не війна, а воєнна операція, людей не чіпають». Мама заблокувала їх, і більше ми з ними не зв’язувались. А я, в котрий раз дивлячись на розвалені домівки, лікарні, школи, звичайних людей, не можу зрозуміти, за що нам таке горе?

Тепер я одинадцятикласниця, а війна до цих пір триває. Невдовзі мені потрібно буде самій обирати своє майбутнє, і звісно, я обираю залишитись у своїй рідній країні. На початку війни гріло душу те, як українці допомагають своїм людям. Наш народ знайшов в собі сили підтримувати один одного.

В моєму серці загорілась надія, що ми здолаємо горе разом, і все буде добре! Але зараз триває третій рік війни, і чомусь люди почали сваритись, не дивлячись на нашу спільну біду.

Це мене дуже турбує, оскільки ми почали шукати ворогів серед своїх. В соціальній мережі люди стали жорстокими, почали пригнічувати один одного за мову, походження, релігію. У важкий час ми розділились. Ілюзія дружби розвіялась, і тепер у нас немає найголовнішого — миру! Мені від цього стає дуже сумно, так як ми втратили головну нашу силу. Люди обрали тікати від проблем замість того, щоб їх вирішувати. Хіба так можна? Невже люди забули про те, що за нашу країну кожен день вмирають сотні, тисячі бійців, воїни втрачають кінцівки, каліцтва і жахи війни йдуть поруч з сотнями українців. Про те, що на нашу землю кожен день летять ракети та шахеди, вибухають гармати і бомби. Про те, що наша Україна в біді!.. Я мрію, щоб наш народ об’єднався і у нашій країні настав мир, якого нам так сильно не вистачає. У мене є надія, що невдовзі війна закінчиться, і ми знайдемо в собі сили відбудувати нашу країну ще кращою і комфортнішою, адже в ній наше спільне майбутнє. В єдності – наша сила!