Хурс Аріана, 11-в клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З першого дня повномасштабної війни в Україні, коли ворог дозволив собі вбивати кожне українське життя, ми змінились, наші звичайні дні стали іншими. Ворог продовжує вбивати наших людей, але вони ніколи не знищать наш дух.

Памʼятаю той страшний ранок, як прокинулась не від будильника, тому що потрібно в школу, а через паніку мами зі словами «почалась війна». Зранку на вулиці було тихо, той день не відчувався, як день без війни, ніби все стало по-іншому. Батьки поїхали купувати їжу, хліб, та дрібні речі, тому що полички з продуктами з кожною годиною ставали порожніми.

Я завжди не любила дивитись телевізор та новини, але в той клятий перший день повномасштабного вторгнення на нашу землю я одразу побігла до телевізора та включила новини. Усі в місті були налякані, але незважаючи на це, наші люди були разом та намагались зберігати спокій. Кожен почав шукати своє безпечне місце. Мої подруги почали розʼїжджатись, хто до бабусі в село, хто почав думати їхати за кордон, хто залишався у своїх домівках.

Моя двоюрідна сестра з її сімʼєю поїхали до села, але дуже хотіли повернутись додому, тому що рідні стіни лікують. Я з сімʼєю залишилась вдома. 

Мені було страшно, що ми більше ніколи не побачимось та не буде вже так, як було раніше.

Ввечері ми почули першу тривогу. Усі кажуть, що потрібно зберігати спокій та не панікувати, але в той день, паніка та нерозуміння перемагали. Ми, взявши тільки рюкзак з потрібними речами і домашнього улюбленця, відразу пішли в укриття в садочку, де працює наша бабуся. Там було спокійно, але водночас моторошно від усього того, що з нами відбувається.

Все, що було необхідне в той момент, — це маленький рюкзачок з першою допомогою, домашня тваринка та головне — родина.

Усі згуртувались та спілкувались, відволікаючи себе від тих страшних подій. Там були люди похилого віку, сімʼї, новонароджені малюки в дитячих візках, домашні улюбленці на руках їхніх господарів, діти.

З кожним днем ставало ніби спокійніше, що я живу в такому місті, де можу гуляти, спілкуватись з своїми друзями, бачитись зі своїми рідними, тому що хтось не мав такої змоги. Я думаю, що відтоді ми усі навчились та почали цінувати кожну мить, проведену в тиші з рідними.

Моя сімʼя почала займатись волонтерством.

Ми ходили в нашу школу плести сітки, я з своїм класом робила окопні свічки для наших захисників, обереги, купували та передавали усі необхідні речі. Також не були байдужі до людей-переселенців,

яким також було тоді дуже важко втратити все те, чим вони жили. Ми допомагали їм з одягом, продуктами, ліками. Головне наша ціль — це згуртуватись та допомагати один одному, тому що добро завжди перемагає зло.

Пізніше мій тато пішов на фронт. Спочатку ми спокійно чули його голос, підтримували звʼязок або отримували повідомлення «все ок». Але пізніше його статус в вайбері на три тижні це: «Не в мережі». Тоді ми з мамою не розуміли, що робити, як діяти та як почути його голос. Мама почала обдзвонювати усіх його знайомих, командира, але ніхто не міг передати точної інформації. Через декілька днів нам подзвонив медик та сказав, що усе гаразд, пізніше зателефонував вже тато та сказав, що він легко поранений від уламків, — і все добре.

Через деякий час, вийшовши з госпіталю він знову поїхав на лінію фронту і з ним знову зник звʼязок. На четвертий день він зателефонував і сказав, що він важко поранений від обстрілу.

Його госпіталізували, а пізніше відправили додому на продовження лікування. Він розказував багато страшних історій, які траплялись з ними на лінії фронту та про людей в окупації. Ці страшні історії було важко слухати та усвідомлювати, що в двадцять першому столітті ми живемо в таких страшних реаліях.

На початку війни усі згуртувались та допомагали один одному, але зараз люди ділять нашу країну та шукають ворогів серед своїх. Наші люди почали сваритись через мову, власну думку та інше. На жаль, люди забули, що найголовніше — це мир між нами.

Тепер наші ранки не такі, як були раніше, вони починаються з головних новин, звісток про загибель захисників нашої Батьківщини, іноді від повітряної тривоги. Ми продовжуємо жити далі, але вже не так як раніше. Ворог хоче знищити нас морально та фізично, але ми будемо боротись за право жити у вільній Україні. Ми всі віримо в перемогу та робимо усе для цього.