Удовенко Тетяна, 10 клас, Межівський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Ковалевська Оксана Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. 1000 недоспаних днів і ночей, хвилювань і неспокою, страху і відчаю…

І щоразу пригадуєш один день 2022 року, коли тато сказав нам із мамою: «Любі мої, обов'язок кличе і серце розривається. Час вирушати».

В очах батька Євгена був сум і водночас ненависть до так званих «визволителів», які змусили його зняти цивільний одяг та одягнути військову форму, які принесли горе на нашу землю. І тоді, мабуть, коли тато залишав нас, рідний дім, селище, де промайнуло його дитинство, мені здалося, що двері у щасливе майбутнє раптом зачинилися.

Уже третій рік наш янгол-охоронець перебуває за териконами, у Донецьких степах. Кожен день з того часу став для моєї родини днем очікування на дзвінок звідти: «Привіт, мої дівчата. У мене все добре. Просто поганий зв'язок, не хвилюйтесь». Щоразу очі від почутих слів переповнюються океаном сліз, серце починає битися сильніше, а розум переконує, що все гаразд.

Я розумію, що Донеччина зараз у пекельному вогні, що тато знаходиться там між життям і виживанням, зі своїми побратимами протистоїть злу, віддаючи найдорожче — людське життя.

Дійсно, сьогодні Україна — це Титан нескореності, незламності, свободи, а наші хлопці та дівчата — це незборимий щит,

про який я знаю не з соціальних мереж, чи книг, а з реальних історій, які розповідає мені татусь. Він дуже часто любить завершувати розмову словами «Я вас люблю. Скоро зустрінемося. Все буде Україна». Після цих слів вогник віри та надії у нашій родині горить все більше і більше.

Страшно чути фразу «1000 днів війни», але я розумію, що це не просто слова, а нелегкий шлях до мирного життя. І сьогодні наша Межівщина, межуючи з Донецьким краєм, потерпає від «смертельних укусів» російської гієни. Моторошно, коли чуєш звуки сирени, шум від «шахедів», бачиш у небі слід від ракет, які пронизують своїми холодними кинджалами серце нашої Батьківщини. Кожен із нас у цей час проживає це страхіття з вірою у Бога та Збройні сили України, у лавах яких мій любий янгол-охоронець.

Я дуже сумую за татом, розумію, що він вдень і вночі на бойовому завданні, щоб ця клята війна не прийшла у наш дім. Знаєте, щоразу, коли чую скрип хвіртки, чекаю на появу нашого захисника. Тепер по-справжньому розумію, що історію творять звичайні українці, такі як мій тато. Боляче, що за це ми платимо дуже високу ціну.