Лебідь Софія, 9 клас, Сумська спеціалізована школа I-III ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого. 2022 рік. Ранок. Війна. Моє життя ніби зупинилося. Вже 2 роки і 7 місяців поспіль кожного дня я згадую ту дату, дату повномасштабного вторгнення рф на територію України. Кров стигне в жилах. Мурахи по шкірі.

Я ніколи не думала, що в свої 12 років почую гул літаків над своєю домівкою, звуки вибухів бомб та ракет, ляскіт гусениць танків,

що колонами йшли дорогами міста Суми – це все так лякає. Батьки збирають документи, їжу, роблять запаси води та складають теплий одяг. Паніка, непорозуміння, здогадки та страх. Ранні дзвінки рідним та друзям: “Прокидайтесь! Війна почалась!”. Увімкнений телевізор та гучні новини про введення воєнного стану. “Тату, а це все надовго?” – як ще пам’ятаю, запитала я. Наче просте питання, а зараз воно здається таким смішним та дуже тяжким і болючим для кожного з нас. Але ж відповіді на нього й досі ніхто не знає...

“Потрібно купити хліба, ідіть з батьком до магазину”, – сказала мама. Черги такі великі...

Люди несуть по п’ять пакетів у руках. Магазини пусті. 

Перший сигнал тривоги. Цей звук не сплутаєш ні з чим, він гірший за будь-який інший. Бомбосховище. Вибух за вибухом. Діти у візочках, хатні тварини у корзинках, літні люди, – за що нам оце все?

Зелені коридори. Десятки, сотні, тисячі машин та автобусів, що евакуюють мирних жителів. Переповнені потяги. Сльози. Прощання.

А чи побачить та дівчинка свого брата ще колись, а той хлопчик батька? Невідомо...

Обійми батьків – хоч щось приємне підіймало настрій та заспокоювало на мить. Кожна ніч була важкою та непередбачуваною. Ковдра, подушка та улюблена іграшка лежали в коридорі між двома стінами. Таке було правило: під час тривоги бути між двома стінами та подалі від вікон.

Усі соціальні мережі сповнені волонтерськими зборами на ЗСУ. Консерви, крупи, вода, теплий універсальний одяг та взуття. У школі час від часу ми робимо обереги для наших воїнів. Зазвичай, це листівки, іграшки ручної роботи, ляльки-мотанки.

На Великдень школа збирає паски та відправляє в різні бригади по області.

На жаль, через чиїсь політичні амбіції страждає народ. Хлопці і дівчата поклали свої життя за наш спокій поряд з близькими. Кожного ранку – хвилина мовчання. Важка, гнітюча, болюча хвилина. Скільки їх невідомих і близьких. Ми не знаємо імен усіх полеглих, але пам’ятаємо і вдячні кожному!

Найстрашніше, що може бути – звикання. Багато хто з нас уже не звертає уваги на сигнали повітряної тривоги та на вибухи вночі, це наче звичайне життя, але з постійними болючими новинами, що приходять на телефон. 

Я вже наче і не пам’ятаю життя до війни, але впевнена, що воно було кращим,

ніж зараз: таке щасливе, яскраве та сповнене щасливими моментами.

В інших країнах на свята чекають звуків феєрверків, а в Україні люди бояться, бо невідомо, чи планує росія та її “могутній цар” яку-небудь диверсію чи масований обстріл... Ми живемо одним днем.

Не можемо будувати плани на рік. Навіть невідомо, що станеться через 10 хвилин. Це жахливо. А терміни закінчення війни так і залишаються великою таємницею.

Ми – діти війни. Ми не знаємо, що можна зробити для того, щоб припинити все це жахіття. Дитячий розум не встигає усвідомлювати ті події, що відбуваються навколо нас. Ти намагаєшся щось збагнути, зрозуміти, переосмислити, але тобі всього лиш 14. Все дуже складно і заплутано. Але ж ми живемо, живемо під обстрілами, навчаємося часом без світла, волонтеримо, бо ми здолали страх, бо ми повірили в себе. І коли я йду містом і бачу майже на кожній будівлі жовто-блакитний прапор, вірю – нас не здолати. Ніколи і нікому!