Максименко Ірина, 9-а клас, школа І-ІІІ ступенів №300 Деснянського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Богайчук Тетяна Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Немає нічого страшнішого за смерть невинних людей та знищення їх домівок. Ніхто, навіть, не думав що така проблема може торкнутися нас. Війна це не лише бої на фронті, це й боротьба в серцях і душах людей.

До початку повномасштабної війни, всі були кимось... Але війна поставила всіх на одну лінію. Не важливо хто ти, бідний чи багатий, в селі чи в місті, зі статусом чи без.

Всі боялись... Хотіли виїхати з Києва в якесь село на тиждень-два. Ось все закінчиться і стане на свої місця. З екрану телевізора заспокоювали і запевняли, ще трохи і ми переможемо, витіснимо ворога з нашої землі. А тим часом ракети не обирали куди влучати і гинули військові, звичайні люди, діти. До повномасштабного вторгнення вже всі говорили про війну, просто не вірили що це дійде і до нас. Моя сімʼя також не була готова до цього. 

Зранку мене розбудив шум телевізора, де голос ведучої новин говорив про перші нанесені удари. Спочатку я не могла це сприйняти, зрозуміти що відбувається. Батьки збирають речі, вирішують чи залишитись чи їхати кудись, де безпечніше? Ми залишились в Києві. Близько місяця всі дні проходили в очікуванні. Чекаючи повідомлень і дзвінків від близьких, і завжди питали одне: "як ви?". Чекаючи і одночасно боячись закінчення ночі і початку нового дня. Потім на деякий час ми поїхали до бабусі в село. Там було спокійніше. Взагалі, в село приїхали не мало сімей з інших міст. Місцева школа змогла організувати навчання дітей і я продовжила навчання там. Познайомилася з новими людьми і в кожного була своя історія. На початку осені ми повернулися до міста і почався новий навчальний рік.

Звісно тривоги заважають навчанню, але я вдячна що взагалі можу навчатися. 

Дивно це визнавати, але більшість людей вже звикли до війни. Ми продовжуємо жити в умовах війни. Життя триває, і це не зупинити, але для кожного по різному. Найважче нашим захисникам, які щодня, очі в очі, стикаються зі смертю, болем, страхом, звірством. Вони виборюють для нас свободу, відстоюють нашу землю ціною власного життя. Я вірю що наша Україна переможе. Всі українці обʼєдналися в одне ціле і впевнено йдуть до перемоги. Покоління мого віку розрізняє прильоти і роботу ППО, знає як звучить атака шахедом, і як швидко треба бігти в укриття. Моє покоління назавжди запамʼятає що таке війна і чому в побажаннях зі святом звучить "мирного неба". 

"Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду".