Я та двоє дітей жили собі, вчилися, я працювала. З 2014 року все перевернулося догори дригом. Ми виїхали з дітьми в село Нескучне Волноваського району, туди, де на той час не було бойових дій. Але війна не дала нам жити і там. У квітні 2022 року ми виїхали до м. Хмельницький, де наразі й живемо.

Була паніка. Я прокинулась і мені подзвонили родичі, сказали виїжджати, бо скоро буде гаряче. Все, що за той час було нажите, дуже не хотілося лишати, особливо домашніх тварин. Але все ж таки прийшлося тікати заради дітей.

Діти дізналися про початок війни з інтернету раніше, ніж я. Вони були спокійніші за мене, бо вже трохи забулося те, що з нами було в Донецьку у 2014 році.

Найстрашніший день був тоді, коли захворіла донька. Лікаря викликати було неможливо. Ми пішли до лікарні, і прямо біля входу прилетіла міна. Було дуже страшно.

Старша донька займалася з психологом і проходила лікування.