Наталія Миколаївна на все життя запам’ятала день, у який неподалік від її будинку розривалися снаряди. Донька тоді була одна вдома і дуже злякалася. Після цього Наталія з дітьми виїхала з Комишувахи в Запоріжжя

Мені 43 роки. У мене є 17-річний син і 14-річна донька. Син навчається на автомеханіка, донька – семикласниця. Доньку звати Віка. У неї ДЦП, але до школи вона ходила. 

Війна стала для нас великим шоком. Я досі пам’ятаю 11 травня. У той день донька була вдома одна, дивилася мультики. А біля паркану, десь метрів за 50-60 від будинку, падали снаряди. У сусідньому будинку повилітали вікна, дуже кричала дитина. Ми говорили доньці, що у разі обстрілів потрібно ховатися у глухий кут або у шафу. Вона самостійно не ходить, але якось заповзла до шафи. Бабуся зателефонувала їй, почула крик, прибігла до неї й почала заспокоювати.

Обстріл тривав хвилин п'ятнадцять, а потім ми побігли до себе у двір, забрали доньку й години три сиділи в підвалі.

Ще кілька днів ми залишалися вдома - переховувалися у підвалі, а потім наші родичі вивезли нас з того пекла. Пережите запам’ятали на все життя. Навіть зараз, коли починаються вибухи, ми здригаємося. Син вважає себе дорослим, розуміє, як поводитися, а донька приймає заспокійливі. Для неї це - важке випробування. 

Зараз знаходимося в Запоріжжі. Після від’їзду поблизу нашого дому ще тричі були обстріли. Там жити неможливо.

Ми отримуємо допомогу із селищної ради. Нам передають продукти, медикаменти, бо розуміють, що я не працюю. Там, де ми мешкаємо, немає видачі гуманітарної допомоги. А ми ж не у своєму домі, нам ще й за житло потрібно платити.

Доньці потрібно зробити операцію. Сподіваюся, як закінчиться війна, вдасться її вилікувати й вивчити. Будемо працювати й жити так, як раніше, навіть краще.