Наталія бачила, як рашисти знищують Маріуполь і його мирних мешканців і не могла зрозуміти прихильників «руського міра», які були поряд

В Маріуполі пропала моя рідна сестра, і ми чекали її. Я працювала перукарем, і потім бачила дружину свого клієнта. Це молодий батько, він втратив ногу, і вони поверталися в Маріуполь. Рашисти відрізали йому ногу, а вона звинувачувала наших військових і українську владу у тому, що вони нас обстріляли. Було нерозуміння людей, із якими я жила поряд, яким я робила послуги і всміхалась. 

Мене вразила втрата сестри і непорозуміння з людьми, які не бачать реальності й вірять казкам із телевізора. У мене є така думка, що люди ідуть на той бік, де, як їм здається, сильніші. Вони обирають сильну сторону. І неважливо, наскільки права ця сторона. Вони обирають сильну сторону, сподіваючись, що з ними нічого не станеться. Люди просто вибирають не правду, а силу. 

Організм настільки згрупувався, що ми не хворіли в той час. Воду брали, коли йшов сніг і потім танув. Збирали воду з усіх труб. Вона стікала з даху. У нас її було обмаль, звичайно. Дощова вода. 

Їжа була - ми її трішки розтягували. У нас була кава ранкова. Люди, які готували їжу на вулиці, страждали від осколкових поранень. Ми сиділи вдома на дев’ятому поверсі й нікуди не виходили. Я бачила, як із вікон церкви росіяни стріляли з великих гармат, і це було жахливо. Ось такі віруючі наші «брати». 

Жахливим було те, що я бачила навкруги, і те, як я сприймала смерть людську, нічого не відчуваючи – ні страху, ні жалю. Мабуть, чаша моєї нервової системи настільки переповнилась, що я цього всього не відчувала. Була наче якась нервова паралізація, і я нічого не відчувала. Мені було не боляче, не страшно, не шкода. 

Біля нашої квартири була вільна квартира, яка перебувала на балансі нашої міської влади. Туди приїхали два «азовці». Завдяки цим хлопцям я могла зарядити телефон і якось спілкуватися з близькими. Після 16 березня, коли влучила бомба в драмтеатр, вони зібрались і поїхали на «Азовсталь». Завдяки цим хлопцям у нас залишилося трішки води та їжі, бо вони збиралися вночі і всього не забрали. У тих хлопців був генератор, і вони заряджали телефон. 

Я поспілкувалася з людьми, які вже виїхали, і вони мені порадили виходити. А до того думала, що ми вже нікуди не підемо і будемо перебувати тут. Але моя колега порадила мені виходити з міста. Я сказала, що в нас нема на чому їхати, а пішки я не піду. А вона відповіла: «Людей хворих вивозять, навіть лежачих. І ти зможеш». Ми спробували. 

28 березня вийшли з дому. Були наші волонтери вивозили людей безкоштовно, але рашисти звинуватили їх у тому, що вони брали з нас великі гроші, і заарештували. 27 числа росіяни ухвалили це рішення і волонтерів всіх забирали. Після 28 березня це були останні волонтери, які довезли нас до Нікольського. Запитали, куди мені потрібно. Я сказала, що мені потрібно в Україну. 

Водіїв, яких росіяни тоді заарештували, кинули в клітку, і вони довгий час – із березня до осені – перебували в полоні. Ці хлопці, які нас вивозили, просто неймовірно гарні! А їх поставили до стінки і били. І я думала, що мене теж будуть бити. 

Мені сказали підняти руки догори і так стояти. Мені стало зле, бо я до пуття не їла й не пила. Ми дозували їжу, бо я розуміла, що нам її надовго не вистачить. Я сказала, що мені зле і попросила води. Моя мама вчепилася в рашистів і стояла так, не відпускала їх. Добре, що вони мою маму не чіпали. 

Моя сестра двоюрідна нас у Бердичеві чекала. Ми якийсь час побули там. Я дуже вдячна за те, що вони нас прийняли і тримали, скільки могли. Потім моя дитина повернулася до Києва. Сказала, що тільки тут вона щаслива і що тільки тут вона може жити. Вона народилася в Маріуполі. Маленька патріотка. Вона орендує нам зараз житло. Їй 22 роки, і ми живемо за її рахунок. Я трохи підробляю, але це - не гроші для життя в Києві. Матуся з нами. Вона дуже сумує за Маріуполем і свариться: «Навіщо ти мене сюди привезла?» Старі люди не розуміють ситуації. Мама думає, що багато чого могла б зробити. Але сил немає.