Дяченко Ангеліна, 11 клас, Академічний ліцей "Спектр"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гречаник Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Гармати, голод, дитячі крики, материнські сльози та дикий страх не дожити до наступного дня. Підвали, ракети, безперервний перегляд новин та очікування. Здавалось це щось далеко відірване від реальності, начебто це ніколи не торкнеться мене та моєї країни. Начебто всі ті залякування перед страшними подіями були просто казочками та не мали жодного значення й віра в те, що «все буде як завжди» та  вмовляння того, що «це ж двадцять перше століття» тільки закріплювала в моїй голові абсурдність такого розвитку подій.

Так було до того самого моменту коли життя всіх українців стало догори дриґом. До моменту, як я не почула перші вибухи за вікном.

«П‘ята ранку, двадцять четверте лютого, дві тисячі двадцять другого року» - я прокинулась від страшних звуків на вулиці та моєї вагітної на той час мами, що казала мені збирати речі. «Почалось» холодно вимовила вона, поки шукала документи й збирала валізку зі всім необхідним. Сльози полились з мене рікою та паніка охопила тіло, в той момент я не могла вимовити нічого окрім « я не хочу помирати » безперервно повторюючи одну і ту ж фразу поки мама не сказала мені зібратись до купи. Чи ми взяли найнеобхідніше? Я не скажу, що ми взяли щось взагалі. Тільки документи, кішку і пару речей, які встигли покласти в валізку.

В той момент я ще була переконана, що це все якісь «навчання» або навіть, що щось просто підривають від нудьги бо не хотілось усвідомлювати правди.

На заправці, куди ми першою справою дістались, була величезна черга з машин з такими самими переляканими людьми. Я одразу дзвонила всім, до кого могла додзвонитись, паніка була страшенна, ніби я вже помираю. Полегшенням було те, що мої близькі люди були на зв’язку та оновлювали інформацію про місцезнаходження та події. Наступною справою було поїхати до бабусі з дідусем, які жили в селі неподалік тому, що триматись разом було б безпечніше. Мій батько працював за кордоном та його не було з нами, тому було ще важче особливо для моєї вагітної мами. Подальші два місяці ми жили в селі.

Я з міста Нова Каховка - «міста тисячі джерел» та після початку війни ми проживали в Корсунці, яка знаходилась приблизно за пів години їзди.

Я завжди любила своє місто та не завжди його цінувала, бо прагнула чогось більшого, проте зараз я віддала б все, щоб повернутись в часі. Відлуння вибухів та пострілів з самого міста та сусідніх селищ стали нашою рутиною, ми спали в одязі, бо не знали чого очікувати, максимально економили, спускались у підвал, та не дивлячись на атеїзм, тут кожен почне молитись від відчуття безвихідності. Саме це відчуття повного не розуміння не давало спати на рівні з ракетами.

Вже на другий тиждень було ясно, що перемовини до нічого не приведуть та це все реально - повномасштабне вторгнення почалось.

Все, що я знала про росіян почало викривлюватись, на початку не хотілось вірити, що вся ця пропаганда про «братські народи» була нічим більше, ніж промиванням мозку, щоб вставити ніж нам в спину вже не перший раз за нашу історію. Я почала розуміти, що відбувалось на Донеччині, Луганщині  та в Криму - повну картину того, як же це було жахливо та відчула розчарування від нашого байдужого ставлення до війни, ніби всі ці вже 10 років вона не була у нас під носом.

При першій можливості виїхати, ми схопили валізки та залишили все позаду, нашу кішку з родичами, нашу квартиру, всі речі та спогади, які вже не повернути.

Виїжджаючи, ми натрапили на багато блокпостів й це було справді моторошно. Я бачила росіян зі зброєю на власні очі та прощалась зі своїм містом та країною, не знаючи чи ми взагалі виїдемо живими. Їхали ми два дні й дві ночі практично без перепочинку та їжі, тому що її не можна було брати з собою, маючи одну морквину та надію ми дістались до Сакартвели. Там нас привітно зустріли старі знайомі та я вдячна її мешканцям за теплий прийом, навіть незнайома жінка в транспорті поділилась зі мною цукерками, коли дізналась звідки я. Ми були вимушені проживати там ще якийсь проміжок часу, щоб моя мама змогла народити, інакше її б не пустили на літак на пізньому терміні вагітності. Батько прилетів, щоб бути з нами в цей період.

І коли нарешті моя сестричка з'явилась на світ після тяжких пологів, ми змогли відправитись до Польщі - країни в якій працює мій батько. Саме тут в мене почалась адаптація до нового світу.

Нова школа, мова, знайомі, культура та навіть їжа. Все інше, чуже, не моє. Якби я не була вдячна Польщі за її підтримку та допомогу моїй країні, але я не думаю, що колись зможу звикнути до неї. Я сумую по запаху дому, мого міста та всьому, що я мала до того, як війна це не забрала. Колись я точно повернусь, хоч і не знаю, як скоро це станеться.

Не дивлячись на це, в мене не було часу на роздуми та треба було розбиратись зі своїм життям. Я вчилась та думала про майбутнє, все ще постійно перевіряючи новини.

Раніше це було безперервним та зараз я роблю це трохи рідше бо рутина життя тут поглинула мене. Не дивлячись на кількість моїх нових, закордонних знайомих, я все одно почуваю себе неймовірно самотньо та мені завжди бракуватиме чогось рідного в цих людях. В Польщі я почала спілкуватись ще й з українцями, які теж мають свої власні історії їх шляху на війні, я познайомилась з людьми з різних областей країни та зустрілась з різними думками та поняттями з їх боку.

В червні сталось те чого я боялась найгірше, ГЕС було знищено та моє місто було повністю затоплено, як і його околиці. Це наче пережити все знову.

Знову страх та паніка охопили мою голову, та я зрозуміла, що втратила все остаточно. На щастя, мої родичі та кішка були вже в безпечному місті та їм пощастило більше, ніж тваринам з нашого маленького зоопарку та людям, які не встигли евакуюватись, проте будинок моїх бабусі та дідуся повністю затопило. Деякі мої родичі так і залишились в окупації без можливості виїхати. Я ненавиджу війну через всі втрати, сльози та знищення. Не важливо скільки спеціалістів я відвідувала, це не допомогло мені оговтатись від жахіть, що мені сняться й досі та депресії. За ці 1000 днів моя країна пережила забагато втрат, я відкрила очі на реальність та викинула багато людей зі свого життя, кардинально змінила себе та оточення й перейшла на українську мову після цілого життя в русифікації. Нажаль, багато таких самих підлітків, як я вже ніколи не зможуть обійняти свою маму, тому після написання я зроблю це першочергово.

Дякую за прочитання моєї історії, сподіваюсь перемога настане якомога швидше та справедливість буде за нами. Слава Україні, Героям Слава.