Мені 35 років. Маю чоловіка й дитину. Ми жили в Маріуполі. 24 лютого я прокинулася по будильнику на роботу. Потім прийшло повідомлення від сестри: «Скажи мамі, що все гаразд». Я відразу не зрозуміла, в чому справа, а потім почула гучний вибух. Зателефонувала сестрі й дізналася про потужні обстріли Лівобережного району. Після цього я подивилася телевізор і дізналася, що трапилося. У 2014 році ми також чули відлуння вибухів, але нам не було так страшно, як зараз. 

Нам не хотілося покидати будинок. Ми з чоловіком сподівалися, що все швидко скінчиться. Та зрештою 15 березня довелося виїхати. 

Ми жили у приватному будинку. У погребі був запас води і харчів. Їжі нам вистачило на три тижні. 

Ми готували у дворі на багатті. Було страшно, бо літали снаряди. Дитина хотіла смачненького та гаряченького. Коли закінчилася вода, ми бігали під обстрілами до криниці. 

Коли стихали вибухи, ми ходили до лікарні. Там дізналися про можливість виїзду з міста у бік Мелекіного. Однак ми боялися їхати, бо чули про розстріляні машини. Одного разу чоловік пішов по хліб, а коли повернувся, сказав, що сформувалася колона на виїзд. Попри страх я погодилася їхати. 

Було багато автомобілів. Нам знадобилася година, щоб виїхати з міста. За містом було страшно: ми проїжджали повз розбиті блокпости, танк і міст. Першу зупинку зробили у батьків у Бердянському районі. Там було більш-менш тихо і не було блокпостів. 

Ми виїхали в Кам’янське Дніпропетровської області. Отримуємо гуманітарну допомогу. Місцеві жителі дуже допомагають.

Нашій дитині п’ять років. Вона досі боїться звуків, що нагадують вибухи. Щовечора плаче, бо боїться сама засинати. Я сумую за мамою. Вона залишилася в окупації. Чекає на прихід України. 

Ми намагаємося радіти сонцю, квітам і краєвидам, однак не можемо повністю розслабитися. Живемо в очікуванні перемоги. Мріємо про квітуче майбутнє в рідному місті.