Лелях Ольга

9 клас, Шепетівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №8, Хмельницької області

Вчителька, що надихнула на написання – Рабчевська Юлія Олександрівна

Війна. Моя історія

Усе почалося зранку двадцять четвертого лютого. Порівняно з історіями більшості українців, я не прокинулася від звуків сирен чи вибухів, мені не дзвонив нервово телефон, з якого линув занепокоєний голос близької людини, що говорив про початок війни. На перший погляд це був звичайнісінький ранок, допоки я не зайшла до вітальні та не побачила заплакану маму… вмить усе стало зрозуміло.

Отож, двадцять четвертого лютого о 4 годині ранку росія підло та незаконно вторглася в Україну з метою так званої «спецоперації». Так, звучить, наче якась нісенітниця, адже надворі ХХІ століття.

Яка нормальна демократична держава отак просто візьме й залізе, наче той щур, на територію чужої країни?

А ніяка так не вчинить, тому що ця країна-агресор не заслуговує на те, щоб її називали «нормальною». Я повністю розуміла, що відбувається, але до кінця не усвідомлювала це…до першого сигналу повітряної тривоги. Сирена звучала голосно та страшно. Біля нашого будинку є підвал, тому ми одразу побігли ховатися. Тіло до нестями пробирала судома, але не від холоду, а від думки, що ця війна справді «постукала в наші двері», про яку тижнем раніше ми могли лише жартувати та не вірили в неї.

Першого дня була страшенна паніка в країні. Більшість людей шукали спосіб вижити, виїжджаючи за кордон або ж на захід України. Згодом ми стали звикати…Розумієте, це страшно говорити й писати, адже до такого життя не можна звикнути. Але нам довелося, щоб продовжувати жити далі, допомагати, донатити, підтримувати, боротися до кінця за Свій шлях. Минув місяць…мій світ наче застиг, усе здавалося сірим та безбарвним. Та іноді здавалося, що люди за вікном не помічають цього й продовжують собі жити з думкою «чи буду я завтра живий?». Найбільше мене мотивують наші військові, які попри все роблять неможливе можливим, дарують радість та позитив. Волонтери завжди говорять не здаватися і допомагати армії усім чим можемо. Війна показала хто є хто насправді та зробила кожного з нас сильнішими та терплячішими, адже нам здається, що ми відчули на собі найжахливіше…

За майже два роки повномасштабного вторгнення не злічити скільки військових злочинів скоїла країна-агресор, країна-терорист. Обстріли житлових будинків, міст : Миколаєва, Маріуполя, Запоріжжя, Києва, Харкова , і усе це відбувається ледь не щодня.

А найстрашніше, що поблизу цих будинків ніякої військової інфраструктури нема, тобто відбувається геноцид нашого народу. З кожним таким обстрілом серце кожного українця розбивається на ще дрібніші шматочки. Тому ми маємо боротися та воювати за Свій шлях, за своє українське майбутнє, за свою мову. Ми повинні просувати українське! Але на 633 день війни є люди, які досі не розуміють значущість цього та не хочуть усвідомлювати важливість відмови від усього російського!Таких людей є різні типи, наприклад: хтось продовжує захищати і виправдовувати росіян, кричучи про те, що « музика та культура поза політикою», хтось просто мовчить, споживаючи контент, речі тощо агресора. Якщо вони так уважають, то напевно, не підозрюють про те, що наступний обстріл України може бути «за їх рахунок». Тому зараз як ніколи важливо усвідомлювати це та усіма силами намагатися просувати наше, людське, українське.

Українізації бути! Так, напевно, говорило чимало мудрих людей та я запам’ятала лише слова Ірини Фаріон, які ще довго не забуду. Вона сказала так : « В росії панують росіяни, в Польщі – поляки, а в Україні повинні панувати українці».

У цих словах великий прихований зміст і як багато вони значать для нас, бо ми воюємо за Свій шлях, за своє майбутнє, за мир та злагоду у нашій вільній, незалежній країні.

Слава Україні! Слава ЗСУ!