Софія Козюпа, 8-в клас, академічний ліцей імені братів Шеметів Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Перекупко Юлія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна об’єднала людей. Об’єднала як ніколи раніше. Ця єдність — найцінніший наш скарб, і як би не було важко, ми не маємо права її втратити. Бо поки ми разом — ми незламні. Зло, сковане із болю, травм і смертей, постало перед усією нацією. І українці, мали вибір: загинути чи боротися, допомагаючи одне одному, працюючи разом, пліч-о-пліч з сусідом, котрого ще вчора проклинав, бо той завів пса, що не дає спати уночі.

Ми навчилися довіряти. Навчилися слухати. Навчилися допомагати — не заради подяки, а заради життя. Бо за лінією фронту були не просто земляки — були ми самі, тільки в іншому місті, в іншому будинку.

Я добре пам’ятаю початок війни: всі налякані, жаско від кожного невідомого звуку.

Раніше галасливі вулиці стали німими. Де-не-де пройде чоловік… Але й той за мить зникне у якійсь із сірих багатоповерхівок, і залишиться тільки тиша…

Страх снував вулицями,  проникав у найпотаємніші закутки дворів, закрадався у кожну оселю, квартиру чи дім…

Ніколи не забуду, як на початку березня українським військовим вдалося домовитися про перший зелений коридор. Тоді всі робили все, аби допомогти сум’янам утекти від загарбницької лапи москалів. 

Моє тихе, мирне місто, де ніколи не було чути вибухів, стало пунктом пересадки для людей, які рятувалися від війни. Саме тут вони виходили з автобусів, щоб пересісти на потяги й продовжити свій шлях у безпечніше життя. Коли приїхали перші автобуси, ми вже стояли у фойє залізничного вокзалу — з накритими столами,  теплим чаєм, гарячими обідами, печивом, хлібом-сіллю. Тієї миті, коли двері першого автобуса відчинилися, мій світ змінився, ніби хтось перевернув з ніг на голову. Проте в цьому хаосі народжується новий порядок, нові цінності, нове розуміння…

Здавалося, людей було сотні, купа валіз, переляканих та мовчазних дітей. Всі вони тікали.

Тікали від страждань, в надії знайти хоч десь, хоч якусь безпеку. Тоді я вперше задалася питанням — невже так буває?! Моя безпечна мильна бульбашка лопнула враз, ніби від уколу чогось дуже гострого.

Це був укол реальності, що вмить витверезила мене.

Але за хвилину прийшло інше усвідомлення: я можу багато чого змінити. Адже моя допомога може змінити хоча би когось, хоча би щось. Такі звичні для нас “привіт”,  обійми, гарячий чай чи розмова ні про що… Діяти — ось що найважливіше. І я це робила. Чай чи кава? Обійми, розмова чи просто бути поруч?

Усвідомлення своєї сили — сили допомоги давало ще більше енергії. Від адреналіну вже не відчувалася втома, про голод, тим паче, забули. Усі зібралися  заради однієї мети — допомогти. Тому кожен робив те, що може. 

Всі були задіяними: чоловіки носили важкі предмети, розкладали столи, жінки насипали їжу, робили чай. Здавалося, це не вокзал, а мурашник.

І раптом загув весь вокзал. Оголосили повітряну тривогу. Ехо у фойє огорнуло всю будівлю, змагаючись з криками та переляком приїжджих, писком дітей і шурхотом речей. Всі кинулися заспокоювати людей. Хоча важко їх так назвати. Це було просто скупчення переляку, паніки, тривоги й  гулу сирен з телефонів.

Коли вже всі роз’їхалися і я, очікуючи таксі, усвідомила одне:

ми не герої, ми просто люди. Але саме людина, яка простягає руку в найтемніші часи — і є тим світлом, що не дозволяє пітьмі перемогти.