Юлія Оліферчук, учениця 9 класу, Опорний заклад загальної середньої освіти "Пнівненський ліцей"
Вчитель, що надихнув на написання есе — Мушка Руслана Володимирівна
"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"
Війна... Ти чорної марою увірвалася у моє життя. Ніч 24 лютого 2022 року розділила життя кожного українця на “до” і “після”. Ніхто не вірив у те, що “братній” народ візьме до рук камінь Каїна...
Страх, біль, сльози переповнювали мене у перші тижні повномасштабного вторгнення. Тато мовчки спакував свій рюкзак, міцно-міцно обійняв мене, брата, маму, посміхнувся і пообіцяв, що все буде добре, що він неодмінно повернеться, повернеться з ПЕРЕМОГОЮ. І ми повірили...
Ішли дні, тижні, місяці... Ми у холодних приміщеннях рідної школи, будинку культури плели маскувальні сітки, багато плели, плетемо і досі; вдома готували їжу для тих, хто її тоді найбільше потребував...
Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка... Кожного дня із наших маленьких поліських сіл десь туди везли найнеобхідніше: хліб, консервацію, овочі, фрукти, одяг, ковдри, подушки, будівельні матеріали...
У школі я вперше навчилася робити окопні свічки. Мої тоненькі пальці до крові були зрізані бляшанками, та я знала одне — в холодних, засніжених окопах десь замерзає мій тато... тисячі чиїхось татусів, братів, синів. І я не здавалася.
Ми з мамою багато готували їжі і носили у пункти, де пакувалися передачі на схід. Вареники, зрази, налисники привозили цілими відерцями, пироги, хліб, булочки, солодощі — великими коробками. Багато банок із м’ясом, салом, солянками, огірками та помідорами, медом та варенням люди несли, везли... Тоннами зносили картоплю, моркву, буряки, капусту. Поліщуки, не шкодуючи нічого, вичищали свої комори. Такий уже у нас народ...
Кожна родина допомагала і фінансово. Постійно чогось не вистачало: збір на амуніцію для хлопців-односельців, збір на пікапа, збір на дрона, збір на лікування, збір на протеза, збір, збір, збір... Але ми не втомлюємося.
Я зі своїми однокласниками брала участь у благодійних ярмарках, ми ходили колядувати для ЗСУ, ми збирали і здавали лікарські рослини, аби хоч якось допомогти нашій армії. Для нас це вже звична річ — допомагати, підтримувати, долучатися...
Весна 2023 року стала для мене вічністю... Тато перестав телефонувати. Я дуже любила з ним хоч трошки поговорити, підбадьорити його. Він зник, зник безвісти... Та я вірю, він обов’язково колись мені зателефонує і скаже: “Юлечко, донечко, це я — твій татусько...”
А поки що я живу з великою-превеликою вірою — мій тато живий. Він обов’язково повернеться, як і обіцяв, з ПЕРЕМОГОЮ. Повернеться він не один, повернуться тисячі татусів, синів, братів, дідусів... А я і мільйони таких, як я, на весь білий світ привітають їх словами: “Слава Україні!” — “Героям слава!”