Діана Фам, учениця 10 класу, комунальний заклад «Харківський ліцей №34» Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сисоєва Маргарита Олександрівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

На початку повномасштабного вторгнення складно було всім. Проблеми з харчами, постійні прильоти. Зараз ситуація не сильно змінилася, але немає того почуття беззахисності, люди поступово адаптувалися до постійної небезпеки.

Оскільки я з початку війни і сьогодні проживаю в прифронтовому місті – перші декілька місяців були як у фільмах. Їжі було мало, вийти було страшно, в хаті було темно навіть удень через закриті вікна та вимкнуте світло.

Батько все одно їздив працювати, мама сиділа з нами, пізніше приїхала бабуся з окупованої території. Я тоді була трохи молодша, тому легше відволікалася на мобільні ігри, соціальні мережі.

Там я познайомилась із дівчинкою з Київської області, що була не надто далеко від фронту. У її сім’ї харчів не вистачало зовсім, а гуманітарка йшла бозна-куди. Я не відчувала того натиску, в якому існувала та дівчинка, бо навіть під час сильних обстрілів — поряд зі мною була сім’я. Вона була вдома сама, бо батьки їздили у відрядження. Через це в неї почалися проблеми з психічним здоров’ям. Вона постійно плакала, дзвонила з криками про допомогу під час вибухів, постійно казала про самогубство.

Мені було морально важко з нею спілкуватися, але отримати потрібну їй допомогу в тих умовах вона б не змогла, тому мені було її щиро шкода. Я продовжувала з нею спілкуватися, і невдовзі вона зчинила спробу самогубства.

Я подзвонила її батькам, поки відволікала цю дівчинку розмовами, але вони навіть не мали змоги приїхати. Їй подзвонила мама, і ситуація вирішилася. Я маю надію, що з дівчинкою все гаразд.

І найбільше мене лякає, що це не єдиний випадок. В деяких моїх друзів теж були такі знайомі. Це так незвично, коли на тебе падає відповідальність за життя людини, яку ти навіть не знаєш. Але, на жаль, зараз навряд чи є повністю психічно здорові діти, якщо вони залишилися в Україні.