Наша сім’я була розділена десять місяців. Я з дітьми перебувала за кордоном, і лише взимку 2023 року ми повернулися додому. Зараз Харків щодня руйнують обстрілами. Я працюю, але думками постійно поруч із дітьми, які інколи вимушено сидять у квартирі цілими днями.

У той день мені зателефонував тато, і я не повірила почутому. Почала телефонувати родичам у росії, намагаючись зрозуміти, що відбувається. За годину в мені вже кипіла ненависть — я зрозуміла, хто на нас напав. Дітям я казала, що «руські напали», але вони цього ще не усвідомлювали.

Ми спали в коридорі, не виходили з дому кілька днів. Їжі майже не залишалося. Діти були розгублені, я видавала їжу порційно, щоб вистачило на всіх. Коли винищувач пролетів над будинком, стіни затремтіли, двері повідчинялися, поруч вибухали снаряди. А мій батько жив зовсім недалеко — і не піднімав слухавку.

У перші дні війни нам гостро не вистачало їжі та ліків. Я віддавала все дітям, а ми з чоловіком майже не їли. Я не була готова до вторгнення, я повірила владі, як і багато хто тоді. Але довелося зіткнутися з реальністю — страшною та жорстокою.

Так почався наш шлях крізь війну, страх і невідомість, із надією лише на одне: що діти дочекаються тиші.