З початку війни і до кінця листопада 2022 року ми перебували в місті Херсон. Пережили всю окупацію та виїжджали з рідного міста під обстрілами. Зараз ми перебуваємо в Одесі. Дитина майже весь час окупації не спілкувалась з однолітками, була замкнутою. В Одесі потроху почав відновлювати спілкування та емоційний стан. За рік в чужому місті не звик.

Тут трохи спокійніше, ніж вдома, але тривоги та обстріли все ще дуже часті. Дитина нервує та боїться, дуже хоче повернутись додому.

Ми перебували вдома, коли почули вибухи. З вікна було видно страшенне зарево та полум’я. Було дуже страшно. Кілька днів не виходили з дому, потім переїхали до батьків в інший район міста, сподіваючись на спокій. Але російські війська швидко зайшли в місто і поставили блок-пости на виїзді з району. Почалися обшуки по домівках.

Дитину повідомили одразу, як тільки зрозуміли, що відбувається. Він був наляканий, як і ми самі. Після деокупації міста почалися страшенні прильоти по всіх районах. Один з них був зовсім недалеко - гучно і дуже страшно.

Стрес від усього, що відбувається, відчували всі. Дитина довго не могла почати спілкування з однолітками, не йшов на контакт. Але після відвідування дитячого центру, постійного спілкування з дітьми та психологом став більш привітним і спокійним.

Під час окупації дуже складно було купувати продукти. Українські товари закінчились дуже швидко, а російські не завозили. Аптеки не працювали, ліки було складно знайти. Коли почали завозити російські, вони були жахливої якості та дуже дорогі.

В жовтні 2022 року Херсон залишився без світла, води та зв’язку. Ми місяць стояли в чергах за водою зі свердловин та заряджали гаджети від генераторів.

Немає нічого дорожчого за рідних людей. За роки війни я зрозуміла, що речі - це дрібниці, за які не варто чіплятися. Бо сьогодні ти маєш все, а завтра біжиш зі своєї домівки з одним рюкзаком.