Близнюк Поліна, 11 клас, Ліцей № 1 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Селегень Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів життя… Час поза межами болю… Жорстокість, пояснення якій немає…

Безглузда війна змусила кожного пройти свій шлях трансформації, дуже болючий і швидкий…

Почуте вранці 24 лютого 2022 року було приголомшливим. Очікувався звичайний день, коли я збиралася здобувати нові знання, на перервах жартуючи з друзями, а потім гуляти в улюбленому парку, насолоджуючись зимовою тишею... Але…цього не сталося, хтось вирішив інакше.... Перше відчуття – цінність усього, що раптом утратила. Згадувала минулий день, відмовляючись приймати миттєві кардинальні зміни…

Паніка, страх, речі, валізи, підвал, окупація, сирість, холод і біль...У думках – щирі молитви та сухий розпач…

За постійними звуками вибухів минуло кілька тижнів. Далі - «зелений коридор», ворожі військові, перевірки й, здавалося, безкінечна дорога… Хотілося просто розчинитись у повітрі, розплющити очі й зрозуміти, що це страшний сон...

Опинившись у домі родичів на заході України,  я не могла думати ні про що, окрім рідного краю. Свій час проводила в кімнаті, і порятунком було навчання.

Закарбувався в пам»яті момент, коли в новинах прочитала, як від влучання снаряду в будинок загинуло немовля. Невже воно, таке маленьке, у чомусь винне? Сповзаючи по стіні й стримуючи крик, хоча хотіла волати на весь світ, я тихо плакала, бачачи таку жорстоку несправедливість…

Минув час, і моє місто Тростянець було звільнене від окупації. Батьки вирішили побути ще деякий час у родичів, але кожного зсередини з’їдала туга за рідним домом. Урешті зірвалися -  і знову дорога...

Трималися, коли за вікном автомобіля виднілися розбиті в рідному місті будинки, знищена ворожа техніка, вандальні написи й абсолютно безлюдні місця. А недавно воно було сповнене життя....

Переступивши поріг ледве вцілілого будинку,  вибухнула плачем. Здавалося б, сплив час, а стіни, меблі й розкидані речі промовисто мовчали. Почалося відновлення... Я стала бачитись із друзями, і в душі відчувалося певне переродження, повернення до життя. Місто поступово поставало з попелу,  люди поверталися, щоб жити у власних домівках… Разом з однокласниками почали відвідувати шкільні заняття,  шкода лише, що в умовах жахливої війни…

Навчаючись, тримаємо освітній фронт, тим самим допомагаючи  обороняти нашу державу в тилу.

Мені пощастило взяти участь у міжнародному проєкті, організованому нашими партнерами, та потрапити за кордон. Як частинка величної та нескореної Нації, здійснила важливу місію: донесла світові важливість Миру в кожному куточку планети… Мурашило від сліз на очах присутніх під час презентації мого бачення міжнародних відносин і ролі України в них.

Цей цінний досвід і нові знайомства зі, здавалося б, чужими людьми, переросли в теплі й близькі для мене стосунки зараз.

Повернувшись в Україну, відчуваю себе не безтурботною дівчиною, у якої серед проблем домашнє завдання та обмаль часу з друзями, а дорослою людиною, на яку тиснуть безжальні обставини...  За час війни, ми, діти, подорослішали надто швидко. Важко, спілкуючись із близькими людьми, чути: «А от уяви, якби не війна, то ми б і не познайомились…».  

У такі миті усвідомлюєш, що ці події згуртовують нас заради єдиної мети – такого омріяного Миру!

Війна знищила не тільки матеріальні речі, а й частинку кожного з нас. Це змусило Українців стати рішучими, хоробрими, стійкими. Переконана, що маємо бути вдячними за цей урок. Такий болючий досвід навчив цінувати кожну мить, кожну людину, що поряд…

Сьогодні я впевнена: Україна встановить справедливий Мир, а ми вийдемо зі смертельної пастки як оновлений, свідомий і вільний Народ!

«Нам усе ще може бути темно, гучно і складно. Але нам точно вже ніколи не буде страшно і ніколи не буде соромно», - ці слова Президента Володимира Зеленського додають снаги й віри в мою могутню, суверенну, щасливу та мирну Батьківщину.