Сопутняк Володимир, 10 клас, Комунальний заклад «Маріупольська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 66 Маріупольської міської ради Донецької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єфремова Оксана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У м’якому сяйві сходу сонця мій розум кожного разу повертається до мого старого будинку в Маріуполі. Він супроводжує мене всюди з самого початку, де б я не був. Спалахує в моїй пам’яті, як старий барвистий фільм. Я все ще бачу світанок і блиск води, холодний свіжий вітер, пронизаний золотим промінням сонця. Світ, де все було правильно та ідеально. Але одного дня все змінилося: він розлетівся на шматки. Стіни впали, книги згоріли, надія танула, розчиняючись у звуках тривоги авіаудару.

Мій дім став будинком-привидом, пам’ятником колишнього статусу-кво, який ніколи не буде колишнім.

Минали темні тижні.  Пам’ятаю, як було темно без електроенергії та газу; пам’ятаю смак тушкованої свинини, приготованої в тому, що мало бути декоративним каміном; пам’ятаю тремтіння вікон і стовпи чорного диму, які монументально підіймалися в небо, щоб порушити спокій блакитної вічності.

Моя країна завжди була для мене фортецею, а мій дім – прихистком. Але не зараз.

Війна змінила все, перевернула з ніг на голову наше життя. Вона  зруйнувала не лише наші долі, але й майбутнє. Я бачу наскільки змінилися українці. Спільний ворог, спільна мета змусили їх об’єднатися та діяти заодно. Люди стали більш відкритими, готовими допомагати одне одному. Ми навчилися цінувати прості радощі життя: спільні обіди з родиною, зустрічі з друзями, миті тиші. Я спостерігав, як ворожнеча знищує людей. І це страшно.

Натомість підтримка і розуміння стали основою нашої сили. Єдність і толерантність можуть допомогти нам побудувати велике майбутнє, наше щасливе майбутнє без війни.

Україна – уособлення стійкості, волелюбності та єдності. Пам’ятати своє минуле, вміти критично мислити, розмовляти українською мовою – шлях до свободи. Оскільки нічого немає неможливого в нашому житті, ніщо не може зупинити справжніх українців: ні ракетні обстріли, ні відсутність світла, ні різноманітні провокації… Ми – незламні! Ми – непереможні! Ми – українці! Я – українець, хоча і вимушений жити далеко за її межами.

Дуже важко усвідомлювати, що буквально декілька років тому ми мали все, а зараз ми не маємо нічого, але головне те, що ми живі, здорові та віримо в нашу перемогу.

Кожного дня я поринаю у спогади, які пов’язані з рідною Україною; уявляю, що зовсім скоро знову зможу ступити на рідну землю, відчути українське повітря, побачити та обійняти рідних, друзів. Мій 1000-денний шлях війни – це не лише втрата всього, що я мав раніше, це не лише імміграція в США з єдиною надією в сумці, це важка боротьба із самим собою, своїми думками, переживаннями та страхами.

Я маю надію на те, що зовсім скоро все зміниться.

Надія на світле та мирне майбутнє завжди надихатиме і даватиме віру, що все буде добре, бо ми того варті.